Все це Бек усвідомив не лише завдяки набутому досвідові — у ньому ожили первісні інстинкти. Успадковане ж від багатьох поколінь приручених пращурів, навпаки, відмирало. Нечіткими, невиразними голосами заговорила в ньому далека юність його роду, та пора, коли дикі собаки зграями нишпорили незайманими лісами і, заганяючи здобич у глухий кут, безжально вбивали її. Незабаром і Бек навчився пускати в хід пазурі й зуби, у нього з’явилася швидка вовча хватка. Так билися і його забуті пращури. В ньому пробуджувалася сива давнина. Спадкові звички його роду, що передавалися від покоління до покоління, тепер стали його звичками. Він легко засвоїв їх, не бачачи в них нічого нового й незвичайного, наче вони були в нього завжди. І коли тихими холодними ночами Бек піднімав морду до зірок і по-вовчому протяжно й довго вив, — це вили в ньому його пращури, що давно перетворилися на порох. У Бековому витті звучали ті ж самі ноти — у нього він вкладав тугу й почуття, що їх породили тиша, морок і холод.
І справді, віковічна пісня пращурів виривалася із Бекових грудей, мов доказ того, що всі ми — маріонетки в руках природи, і він поступово повертався до джерел свого роду. А сталося це тому, що люди на Півночі знайшли жовтий метал, і з тої причини, що помічник садівника, Мануель, отримував платню, якої насилу вистачало його дружині й купі його нащадків, маленьких копій його самого.
III. Перемога первісного звіра
У Бекові ожив первісний звір, і в жорстоких умовах нового життя він дедалі частіше брав гору. Але ніхто не помітив цього. Звіряча хитрість, що прокинулась у Бекові, допомагала йому стримувати свої інстинкти. До того ж необхідність пристосовуватися до нових обставин тримала його в постійній напрузі й потребувала таких зусиль, що він не тільки не бунтував і не ліз у бійку, але щомога уникав сутичок. До його нової поведінки додалися певна обережність і обачність. Він не був схильний до стрімких і нерозважливих учинків. І хоча між ним і Шпіцом спалахнула смертельна ворожнеча й ненависть, він ніколи не виявляв роздратування й ніколи перший не зачіпав свого ворога.
А Шпіц не пропускав нагоди вишкірити зуби — либонь, тому, що впізнав у Бекові небезпечного суперника. Він із шкури пнувся, намагаючись розлютити Бека й завести бійку, що, звісно, призвело б до смерті одного з них. Така сутичка ледь не сталася ще на початку маршруту, і завадив їй лише непередбачений випадок. Якось наприкінці дня нарти зупинилися на березі озера Ле-Барж, у голій, незахищеній од вітру місцині. Завірюха, темрява і дужий вітер, що шмагав ув обличчя, змусили людей шукати місце для привалу. Годі було вибрати гірше місце. За ними стіною піднімалася стрімка скеля, Перро й Франсуа довелося розвести багаття й розстелити свої спальні мішки просто на кризі озера. Аби подорожувати порожнем, намет вони кинули в Дайї. Зібравши трохи хмизу, занесеного сюди водою під час повені, вони розклали багаття, але вогонь тільки розтопив лід і згас, тож вечеряти довелося в темряві.
Бек вирив собі нору під самою скелею, що захищала його від вітру. У цьому притулку було так затишно й тепло, що він вельми неохоче виліз звідтіля, коли Франсуа став роздавати собакам розігріту на вогні рибу. Коли Бек, з’ївши свою порцію, повернувся на своє місце, виявилося, що його зайняли. Погрозливе гарчання сповістило його, що загарбник — Шпіц. Доти Бек уникав сутичок зі своїм ворогом, але тут його терпець урвався. У ньому заговорив звір. Він люто кинувся вперед, що було вельми несподівано для Шпіца, котрий звик думати, що його суперник — украй полохливий пес і рятують його тільки сила й вага.