Тоді Франсуа підійшов до Соллекса й гукнув Бека. Бек засміявся по-своєму, по-собачому, — однак ще тримав дистанцію. Франсуа випряг Соллекса й поставив його на колишнє місце. Вся запряжка стояла напоготові. Для Бека тепер уже не залишалося іншого місця, крім місця ватажка. Франсуа знову гукнув його, а Бек знову засміявся, але не йшов на запрошення.
— Покинь ломаку! — скомандував Перро.
Франсуа послухався, і лише тоді Бек підійшов і гордовито став на чолі запряжки. На нього наділи посторонки, звільнили примерзлі нарти, і вони вмить вилетіли на річкову кригу, а чоловіки на лижах бігли поруч.
Погонич Франсуа й раніше був високої думки про Бека, проте не минуло й дня, як він переконався, що недооцінював цього собаку. Бек одразу ж звик до ролі ватажка. Кмітливістю, швидкістю й рішучістю він перевершував навіть Шпіца, найкращого ватажка, якого колись доводилось бачити Франсуа.
Він мав надзвичайну рису — підкоряти своїй волі інших. Він змусив усіх собак своєї запряжки виконувати його вимоги. Дейв і Соллекс нічого не мали проти нового ватажка. Їхньою справою було покірно тягнути свою лямку, не шкодуючи сил, тож поки їм не заважали, вони були ладні на все.
Нехай би ватажком поставили хоч Біллі, аби тільки він підтримував порядок! Решта собак, які останнім часом відбилися від рук, тепер були вельми здивовані суворістю, з якою Бек муштрував їх. Ледар Пайк, котрий займав у запряжці Бекове місце, раніше налягав на ремені стільки, скільки потрібно було, й ні на крихту дужче. Але тепер йому стало перепадати на горіхи від Бека, тож із першого дня Пайк наполегливо взявся до праці, як ніколи в житті. А похмурого Джо першого ж вечора на стоянці було суворо покарано — цього ніколи не вдавалося навіть Шпіцові. Бек наліг на нього всією своєю вагою і скуб, аж той перестав огризатися й заскиглив, прохаючи помилування.
Вся запряжка відразу стала працювати краще. Відновилася колишня злагодженість рухів, і знову всі собаки мчали, як одне ціле. Біля порогів Рінк Репідс Перро прикупив ще двох канадських лайок, Тіка й Куну. Бек їх так швидко вишколив, що Франсуа тільки дивувався.
— Посеред білого дня зі свічкою не знайдеш іншого такого пса, як Бек! — повторював він. — За такого й тисячу доларів віддати не шкода, їй-богу! Чи не так, Перро?
Перро був такої ж думки. На той час він і так перевищив рекорд швидкості. З кожним новим днем рекорд покращувався. Дорога була чудова, тверда, добре укочена, на ній не було свіжого, пухкого снігу, яким так важко просуватись уперед. До того ж було не дуже холодно. Температура стабільно трималася на позначці п’ятдесят градусів нижче нуля. Перро й Франсуа по черзі то їхали на нартах, то йшли на лижах, а собаки мчали галопом, лише зрідка ненадовго зупиняючись.
Ріка завдовжки тридцять миль була скута кригою, й вони за один день зробили перегін, що на шляху до Доусона забрав у них десять днів. Потім без зупинок пролетіли шістдесят миль від озера Ле-Барж до порогів Білого Коня. Через озера Марш, Тагіш і Беннет (сімдесят миль) собаки мчали з такою швидкістю, що як погоничеві випадало йти на лижах за нартами, то він мусив триматися за прив’язаного до них мотузка. І нарешті останнього вечора другого тижня вони пройшли Білий перевал і почали спускатися до моря, туди, де миготіли вогні Скагуея й суден, що стояли на причалі.
Це був рекордний пробіг. Протягом двох тижнів вони долали пересічно по сорок миль за день. Три дні Перро й Франсуа, гордовито випнувши груди, походжали головною вулицею Скагуея, і зусібіч на них сипалися запрошення випити, а їхня запряжка весь час була оточена захопленою юрбою поціновувачів і скупників їздових собак.
Незабаром кілька бандитів із Заходу зробили спробу пограбувати місто, а за ці подвиги їх продірявили кулями, як друшляки, — і в публіки на язиці вже була нова сенсація. Згодом Перро отримав офіційне розпорядження. Довідавшись про нього, Франсуа підізвав Бека, обхопив його обома руками й заплакав. Це було прощання Бека із Франсуа й Перро. Вони назавжди зникли з його життя, як і чимало інших людей.
Його й інших собак передали якомусь напівкровному шотландцеві. Разом з десятком інших собачих запряжок вони знову вирушили у напрямку до Доусона. Тепер уже вони не йшли порожнем, бо їм було не до встановлення рекордів. День у день вони, не маючи спочинку, тягли нарти з важкою кладдю. Це була поштова валка, що мала з усіх кінців світу доправити звістки людям, котрі шукали золото на Північному полюсі.
Беку це було не до вподоби, проте з професійної гордості він працював добре і стежив, аби решта його товаришів пишалися своєю роботою і виконували її сумлінно. Дні спливали, кожен наступний день був як дві краплі води схожий на попередній. Щоранку у точно визначений час кухарі бралися до справи — розпалювали багаття, готували сніданок. Потім одні вантажили на нарти намети й решту багажу, інші запрягали собак. В дорогу вирушали із першими проблисками світанкової зорі. Увечері робили привал. Люди напинали намети, рубали дрова й ламали соснові гілки для підстилки, наносили води або криги кухарям. Потім годували собак. Для Бека і його товаришів це було найбільш приємною частиною дня. Втім, не менш приємно було й після трапези. З’ївши свою пайку риби, можна було годинку-другу потинятися без діла серед інших собак, яких тут було більше сотні. Поміж них траплялися й небезпечні забіяки, та після трьох боїв із найбільш лютими псами він завоював беззаперечний авторитет, і варто було йому тільки наїжачитися й ошкіритися, як усі поступалися йому дорогою.