– Вже скоро приїдемо, – зашепотіла в Мирослави над головою мати. – Потерпи трохи.
Вона вже не притискалася так до Мирослави, і дівчинка змогла звести голову, щоб усміхнутися тому рідному обличчю, що схилялося до неї.
(обратно)
6
Тітка Аполінарія довго в них не з'являлася, і з'явилася аж наприкінці літа. Прийшла в тому-таки ситцевому платті в квіточку і ніби й накрохмаленому і постукала так тихо, що еони ледве той стукіт почули. Мирослава побігла відчиняти, хоч двері в них не замикалися вдень, і побачила зніяковілу стару, що несміливо на ганку тупцялася.
– Це ти, лебідонько? – спитала вона. – А мати вдома?
– Заходьте, заходьте, – запросила, всміхаючись, Мирослава.