– Хіба так можна? – здивовано спитала Ванда.
– Здається, можна, коли я живу. Отож якби прихистила мене на короткий час, то не мала б клопоту з пропискою.
– Але який же це клопіт?
– Знаєш, це може бути й клопіт. Паспорта в мене ж також нема.
– Як це нема? – вже з жахом спитала Ванда.
– Мусила б пам'ятати, що мій дім загинув. – спокійно повідомила Аполінарія. – І загинули там усі документи. З тим чоловіком, про якого я говорила, непрописана я жила, тож по той паспорт нікуди й не ходила. Та й навіщо він мені, старій і самотній?
– То оце ви ніде й не числитеся?
– Ніде, – трохи гордо сказала Аполінарія. – Бачиш, досі якось дожила.
– А я то думала, – мовила Ванда. – Робила щодо вас запити… В паспортному столі… Гадала, що ви або кудись переїхали, або щось із вами тоді сталося…
– Може, й сталося б, коли б не вийшла тоді з дому, сказала Аполінарія. – Але я живуча. Живуча й умію ховатися…
– Але ж навіщо вам ховатися? – здивовано спитала Ванда.
– А того, що мене як безпаспортну й посадити можуть.
– А хазяйка ваша паспорта у вас не вимагає?
– Їй навіть так ліпше, – сказала Аполінарія. – Бо ті, кого прописують, йдуть в Обехаес і платять за квартиру не хазяям, а туди. А не прописана я в Обехаес не піду, і вона це добре знає. Тож лупить із мене грошики, а коли, буває, я опинюся часом… ну, сама маєш розуміти, то вона мас нагоду варити з мене трохи води… Це я вирішила тобі розказати, бо ти з доброти своєї хотіла мене забрати до себе. Отож прийшла пояснити, чому не можу жити в тебе, бо так ти стала б ніби співучасницею такої тяжкої злочинниці, як я…
Вона зареготала хрипко, несмішно, але наразі той сміх обірвала. Тоді зависла в кімнаті тиша, аж Мирослава почула, як тріскотять за вікном цвіркуни.
– По-моєму, тьотю, – сказала нарешті Ванда, – вам треба просто піти в міліцію, розказати все, заплатити штраф і по всьому… Не будуть же вони таку стару жінку, як ви, садити…
– Садять усяких. – категорично сказала Аполінарія. – А може, буде й так, як ти кажеш, не знаю. Але нікому ніякого штрафу платити я не збираюся і ні до кого нічого просити не піду…
– Але ж чому, тьотю? – вигукнула Ванда.
– А тому, що вважаю: всі ці прописки, паспорти це те, що людину принижує. Навіть виходити в світ з простягнутою, жебрущою рукою не так принижує, як це. Бо перше право людське – жити як заманеться, і їхати туди, куди людину вабить. Бо жити людині, де їй заманеться, не чинячи зла, – це не переступ, Вандусю. Злочин – од слова «хто», а я нікому ніякого зла в житті не вчинила, хіба що зі своєю хазяйкою посварюся чи поб’юся. Але й то не зло, а тільки непогодженість. Совість у мене чиста, от що головне. Нічого я не вкрала, нікого не вбила і не зарізала. Отак, Вандусю!..
Дивні речі ви кажете, тьотю, – мовила Ванда. – Хіба ж можна так жити?
– А я живу. Сподіваюся, не донесеш на мене?
– Як ви могли таке подумати? – згукнула Ванда.
– Довго важилась, перш ніж прийти до тебе і все розказати, – рівно повіла Аполінарія. – Вирішила: мушу тобі це розказати, бо ти мене розшукала. В тебе добре серце, раз запросила жити в себе. Але жити в тебе, як бачиш, я не можу, хіба що в одному можеш мені допомогти. Бачиш, на мою хазяйку, загалом людину непогану, часом нападає гедзь – це тоді, коли вона зневірюється, що в мене й справді є золото. – Аполінарія засміялася.
– Золото?
– Еге ж, золото, хіба вона тобі не розповідала? Чудні речі. Вандусю, виходять. Колись я їй сказала, що в мене є золото, царські рублі, але я їй віддам його тоді, коли вона дозволить дожити в неї віку. За плату, звісно, й без харчу – це я собі ще годна добути. За те тільки, щоб дожити, бо, правду кажучи, я мало їй плачу за квартиру. Менше, ніж інші люди. І це я чиню не тому, що мені бракує чи не могла б платити більше, а тому, що трохи відкладаю на чорний день. Я вже казала, Вандусю, що старість – це лютий ворог і з нею треба вміти боротися. Не покладаючи рук. Ну, я й вигадала оту казку про золото: часом вона в те золото вірить, а більше – ні. А вірить тому, що в мене й справді є одна золота монета, мені її той чоловік передав, і яким я жила, от я її якось хазяйці й показала…
Мирослава знову почула глухий регіт, схожий більше на кашель, а не сміх.
– А чим, ви сказали, я могла б вам допомогти? спитала Ванда.
– Тим, що я часом, як ту сатану вкусить гедзь, могла б прийти до тебе та й переночувати ніч-другу. Від цього й тобі ніхто б нічого лихого не прописав, та й я б не ночувала на ганку. Не ті в мене літа, щоб на ганку ночувати.
– То оце, може, й сьогодні прийшли через те?
– Через те. Ніколи не була нав’язлива, отож і казала: прийду, як припече.
– Припекло? – тихо спитала Ванда.
– До кісточок, – відповіла бадьоро Аполінарія. То не жінка, а сатана в спідниці, коли її кусає гедзь. А мені при моєму status quo міняти квартиру аж ніяк не хочеться. Ще побачиш, вона прибіжить за мною. Бо вона жалібна, а трохи й жаліслива. А може, оцей блискіт її засліпив. Глянь, правда блищить?