– Це котра Марися? – спитала Аполінарія. – Не Павликівська?
– Тепер вона Шара, – сказала Ванда. – Подруга давніх літ, і без сентименту.
Мирослава не зрозуміла цього другого на сьогодні материного жарту, а може, це був і не жарт, надто сіре й строге було в матері обличчя.
– Це не та, що до неї, як до модистки, ходить останнім часом? Я навіть подумала: десь її бачила, – сказала Аполінарія. – Споганіла, довгоноса якась стала. Все ще дружите?
– Бачите, тьотю, – поважно мовила Ванда. – Марися єдина, хто мене не відцурався.
– Слава богу, що є люди, які нас не цураються… Не казала тобі ота сатана, що хочеш відібрати в мене золото?
– Казала, – смутно обізвалася Ванда.
– А ти їй заперечила, що ніякого в мене золота нема.
– Еге ж. А ви звідкіля знаєте?
– Неважко здогадатися. Це її зігріє. Але чорт із нею, правда, Вандусю?
– Дивно мені, сказала Ванда. – А коли б те золото й було? Що вона з ним могла б зробити?
– Що? – мовила, сардонічно всміхаючись, Аполінарія. – Зубним лікарям продала б. А може, й ховала б ціле життя і тішилася б. Хіба ні?
– Якусь дивну гру з нею ведете, – сухо сказала Ванда.
– Еге ж, – буркнула Аполінарія. – Сама ж каюся…
Мирослава любила ранки. Вона здивувалася б, коли б їй сказали, що саме цю її рису казись у майбутньому перейме її син, а сама вона це відчуття й цю любов утратить, але в час, про який ідеться, вона попри самотність, страждання і страхи, які мучили її, не забувала й про дивну сув'язь свою із ранками. Прокидалася раптово, ніби від електричного удару, сонце стояло якраз за шторою, ледь-ледь промальовуючись на її тлі – це був перший таємничий момент. Спускала на зелену підлогу босі ноги і, ступаючи навшпиньки, ішла до вікна. Колись була тут не штора, а фіранка, і вона, старшаючи, поступово доростала до рівня тієї фіранки, тож поки йшла розсунути її, вже й сонце бачила. Тому й попросила повісити оцю штору, бо її нібито сонце вранці будить, а тепер могла спокійно, напівзаплющено йти зеленою підлогою, бо знала, що за її шторою таки сховано золоте яблуко. Підходила до вікна, дихала, бо завжди хвилювалася в цей мент, а тоді різко відсувала штору. Їй ударяло у вічі сонячне проміння, і дівчинка стояла тремка й захоплена у прозорій, просвіченій, ніби розталій на ній сорочині, з прозорим, ніби розталим, тілом; фізично відчувала, як наповнюється тонкопрядною енергією, отим негарячим, жовтим чи рожевим, чи й червоним димом –аж тремтіла від якогось незвіданого прочування. І всього того було аж так багато, що її душа також танула, а сад був ніби киселем залитий, таке густе стояло між деревами повітря. Коли було тепло, вона розчиняла вікно, і перша хвиля того густого, лагідного повітря туго вдаряла їй в обличчя, і вона аж п'яніла. Тоді й починала гуляти по її тілі кров, тоді-то з піврозтанулої вона знову поверталась у власну плоть, а густе, прохолодне повітря пестило їй під тонкою сорочиною тіло, ніби омивало її, і тіло раптом спалахувало від прочуття можливих майбутніх радощів. Тільки по тому бігла назад у ліжко, трохи змерзла, а трохи й перестрашена, забивалася під теплу ковдру, а голову повертала так, щоб бачити, як цвіте перед нею вікно, сонце, дерева, вся ота чудова, притуманена мішанка барв, прим'якшених, нашврозмитих, напівопрозорених отим навкісним, трохи скаламученим промінням. Тіло її під ковдрою нагрівалося, і вона чула любий затишок рідного дому. Знала, що матері в цей час може й не бути, що мати в цей час біля магазину, де зібралися в чергу майже всі жінки околиці, виладнувані одна за одною, а ті, котрі встали раніше, сиділи на вологих од ранішньої роси дошках східців. Жінки збивалися в гуртки й точили балачки, щоб прогаяти швидше ці кілька годин до відкриття магазину; трохи збоку розмістилися, всі в білих хустинах, сільські жінки з поставленими на брук чи траву берестяними коробками, а в тих коробках лежали огірки, помідори, яблука, груші, сливи й біліло в слоїках молоко. З тих коробок виглядала ще оранжевохвоста морква, темно-червоні буряки чи сіра, з очками, тонкошкіра картопля. Жінки в білих хустинах стояли біля того добра з темними від засмаги, спокійними обличчями, і жінки із черги біля магазину вряди-годи підходили до них, часом і не по разу й обціновували той куций торговий ряд, сподіваючись, що ціна за той час упаде, бо добре знали, що й цим жінкам теж не дуже випадає застоюватися, адже й не такі спокійні вони були, а весь час кидали оком до мосту: чи не йде по ньому малесенький чорт у міліцейській формі, в офіцерських погонах, але без жодної зірочки: чорт, який майже щоранку їх із цього торгового місця із фальцетним криком проганяє.