Страхи приходили до Мирослави й у сни, але це бувало не так часто, а тільки тоді, коли вдень вона трохи перехвилюється. Тоді до неї незмінно приходили два дядька із залізними масками на обличчях, з руками у залізних рукавицях і з ногами в залізних черевиках; вони йшли як манекени, одновимірно ставлячи із гуркотом ноги, а дівчинка, мов метелик, тремтіла в ліжку. Дядьки ж підходили до неї, брали її один з одного, а другий із другого боку – обоє в однакових двобортних піджаках, обоє з однаковими чорними гудзиками на тих піджаках, обидва в чорних, напрасованих із чіткою стрілкою штанях, – брали її залізними руками під пахви й вели в довгий-предовгий сталевий коридор, в якому не було вікон, а тільки низка окутих залізом, із страховидними замками та засувами дверей. І вони вели її й вели, а коли вона опиралася, то й несли, при тому так довго, що часом вона й прокидалася. А коли не прокидалася, то вони приводили її у велику чорну залу, де за довжелезним столом сиділи люди в чорних мантіях, і ті люди починали в неї випитувати всілякі речі, на що вона ніколи не відповідала, бо страх як боялася тих людей. Здається, ті люди за чорними столами були суддями, і вони судили її, але ніколи не засуджували, хоча бувало, що й кричали на неї. Тоді вона напевне прокидалася й довго потім тремтіла в ліжку, не маючи сили заснути. Темряви ж дівчинка не боялася, вона могла безбоязно дивитися вночі у вікно, але трохи боялася в тій темряві таємничих істот, які напевне за нею чатували, бо завжди повні таємничих шерхотів, зітхань, чийогось зачаєного дихання, шепотів. Ти здавалося, що вночі ходять по землі тіні померлих і що саме вони й витворюють оті затамовані звуки. Одного разу вона вирішила себе перебороти і вилізла через вікно у сад – стояла боса в холодній траві, закусивши долішню губу. Було це в місячну ніч, коли найбільше й чуються оті шерхоти; вона рушила помаленьку по стежці, пильно дослухаючись. Ішла зі стоїчною мужністю, але зачепила босою ногою земляну жабу – страх ускочив їй у груди і розідрав їх, і вона ніяк не могла залізти назад у вікно. Опустилася вздовж стіни, сіла, згорнувшись у грудочку, і просиділа якийсь час, тремтячи, поки не заспокоїлася і не змерзла. Тоді тихенько засміялася і подивилася на місяць, який світив і ніби всміхався; вона й собі всміхнулася, подумавши, що вона нерозумна людинка н цьому світі, що темрява це тільки зворотний бік світла, що всі ці шерехи й шуми – це вовтузіння ще безпомічніших і страхопудливіших од неї живих істот, які не тільки не можуть на неї напасти, але й ховаються в цій темряві тільки тому, що кволіші від неї, бо вдень вони в цьому світі, опанованому двоногими, вижити не можуть. Її там, під стіною, покусали комарі, вона розчухмарила собі тіло до крові, поки не знайшла в дворі козлика, на якому вони з матір’ю різали дрова, підтягла його до вікна й залізла в кімнату. А, згорнувшись у ковдру, потому слухала, як зудить їй покусане комарами и попечене кропивою тіло, і тихо жаліла всіх тих, котрі ховаються в темені, котрі навіть у темряві сторожко пересуваються, через що такі вкрадливі і обережні нічні шуми. Ще вона думала, їм усім, окрім комарів га нетель, все-таки уготовано загинути, і що то казка, ніби померлі блукають ночами, а коли не казка, то вони так само нешкодливі й безпомічні – не для розбою вони виходять у цей світ, а для якогось їм необхідного вспокоєння, а вибирають ніч тільки тому, бо так само шукають для себе спокою й безпеки. Вона лежала в ліжку, закусивши краєчок наковдреника і раптом відчула, що співчуває в цьому світі кволим та безпомічним, любить не тих, котрі ступають підлогою залізними черевиками, а тих, хто ходить навшпинечки, хто озирається, хто думає, хто стережеться, хто плаче, хто мріє, хто дивиться на світ широко розплющеними очима, а не завойовує той світ. Вона любить місяць, який так печально світить у вікно і так обережно обмацує мацаками проміння дерева, траву, речі в її кімнаті, погладжує тонкими прозорими пальчиками розквітлі квіти і кладе в її суцвіття маленький подарунок – срібну росину. А коли дерева починають раптом шелестіти вдень чи вночі, це значить, що ведуть вони між собою тиху балачку – шкода тільки, що не знає вона їхньої мови. Твердо вірила, що ті дерева, й трава, й зілля так само живі, це також істоти, які поміж себе спілкуються, і що недаремно, як і квіти, ростуть вони купно. Часом, коли залишалася сама, пробувала створити для них музику – музику квітів, трави, дерев – кожному свою, і хоч з тієї музики дорослі, навіть мати, навіть тітка Аполінарія можуть лише посміятися, бо вона, та музика, для дорослих нічого не значить і нічого не варта, для неї, Мирослави, – це золота нитка, котра з’єднує в цьому світі безнадійно роз’єднане: траву з квітами, квіти з деревами, дерево з комахами, комах із птахами, птахів із тваринами, тварин із людиною. Отака золота нитка народжувалася в її серці в безсонні ночі, і в сонячні ранки, і в тихі вечори, у весни, коли вибивається із холодної землі трава, і тоді, коли з зашумованого, повного соку гілля викльовується листя, і восени, коли те листя відривається від гілля і надає, і пахне прийдешніми холодами, коли вона, маленька людинка цього світу, раптом відчуває дивне бажання торкнутися пуп’янка, який завтра стане квіткою, а позавтра плодом: коли вона, маленька людинка цього світу, покладе собі на долоню зернину і раптом схвилюється від чуда, якого причастилася, бо в тій зернині відчує завтрішнє літо, завтрашню зелень, точно повторену в часі бо вічно сотворену. Ось що значила золота нитка, яка вряди-годи починає виплітатися з її серця; як шкода, думає вона тоді, що в її тілі замало сили, замало в її голові розуму, замало в її серці почуття; як жаль, що така вона квола, що юна як стеблина в цьому світі – повій сильніший повів і вона зігнеться, а може, й зламається, хоч саме вона любить і береже в серці оту зернину, яку, може, й сама придумує, і з якої, хай там що, точиться у віщі хвилини ота нитка. Від того на вуста її лягає тепла всмішка, а на душу лягає високий мир.