– Не лякайся, серденько, – прошепотіла Аполінарія. – Це я!
– Але ви пообіцяли мамі, – пробелькотіла Мирослава, а тітка Аполінарія наклала пальця на вуста й прошепотіла:
– Ш-ш-ш! Я тобі зараз усе поясню.
Шмигнула повз розгублену дівчинку до своєї кімнати, а за якийсь час вийшла (Мирослава й досі вражено стояла у вітальні) вже у звичайному домашньому халаті і побігла до вмивальника. Ретельно вимила обличчя з милом, і повернулася до вітальні вже із знайомим обличчям, на якому грала загадкова, а трохи й розгублена усмішка.
– Сідай, – сказала вона звичайним голосом. Нам треба і тобою перебалакати.
Мирослава сіла на краєчок стільця і дивилася на тітку, певне, надто вражено, бо та раптом розсміялася хрипко, ніби кашляла.
– Не дивися на мене так страшно, – сказала. – Я тобі зараз усе поясню.
І вона заговорила якось не так як завжди, а хвилюючись і ковтаючи слова – вилила на дівчинку повінь слів, налягаючи на тому, що вона, тобто тітка Аполінарія, не може жити столовницею, бо в її матері, тобто Ванди, зарплата мацюпенька, що тітка іншого способу здобути гроші не знає, бо не ті вже в неї літа. Що вона дуже згорьована самотня і нещасна, а кожна людина має свою гордість і свою совість, вони й так виявили їй велику ласку, прийнявши до себе, а вона, тітка Аполінарія, тільки й має добра, що ота золота монетка, а ще покладені у сховку гроші на похорони. Але Мирославу, як справжню дитину, здається, не цікавили тітчині резони.
– А де ви діваєте хліб, який вам дають? – наївно спитала вона.
– Бачиш, Миронечко, – ніяково заговорила Аполінарія. – Я пройшла по своїх клієнтах і попросила хліба мені не давати, а тільки гроші, скільки можуть.
– І вони вам дають тільки гроші?
– Еге ж, мідяки. Я ті мідяки здаю знайомій продавщиці, дістаю карбованці.
– Але як же ви ті гроші дасте мамі? – спитала Мирослава. – Як їй поясните, де взяли?
Аполінарія. здавалося, ще більше знітилася.
– А ти не розкажеш? – зиркнула хитренько.
– Як ви думаєте? – прямо спитала, дівчинка.
– Думаю, що не розкажеш, – мовила Аполінарія. – Бо так ми з тобою матимемо маленькі таємниці, притому зовсім непогані таємниці.
– Але про ту золоту монетку ви мамі розповіли, – сказала дівчинка.
– Звісно, розповіла, – швиденько мовила Аполінарія, – бо то була моя монетка, тобто це була моя таємниця, і я мала право її розкрити.
– А я ні?
– А ти ні, бо людина не має права розкривати лише чужих таємниць. Тоді вона чинить недобре, зрозуміла?
– То це буде теж тільки ваша таємниця? – спитала Мирослава.
– Цього разу це буде таємниця спільна. – мовила Аполінарія. – Бо так ми творитимемо твоїй мамі добро. Разом.
Мирослава подумала. Здається, їй не треба було згоджуватися, адже добре чи погано вони чинитимуть, була в тому якась неправда. Ні. їй не треба йти на зговір із тіткою Аполіиарією, – це вона розуміла, однак була мала й не поборола своєї цікавості.
– То як же ви даватимете мамі гроші? – спитала вона.