Отак вони й жили. Єдиний тягар, який несла в душі дівчинка, були оті секрети, в які втаємничувала її тітка Аполінарія; їй, Миросливі, щемко було думати, що тітка все ще ходить на жебри і що вони разом матір обдурюють. Тому вона аж зітхнула полегшено, коли Ванда помітила оте підкидання до сімейної скриньки грошей. Вона насупилася і в присутності Мирослави гостро зауважили про це відкриття Аполінарії.
– Хіба я так багато кладу? – хитро примружилася Аполінарія.
– Не в тому річ, – все ще хмурилася Ванда. – Звідкіля ви ті гроші берете?
– Таж не краду! – обурилася Аполінарія.
– Не крадете, а просите, – сказала Ванда безапеляційно. А в нас була тверда домовленість…
– Я не порушую нашої домовленості, – перебила її тітка, спохмурнівши й собі, – Мирослава аж рота розтулила, слухаючи ту балачку, – стара увіч казала неправду.
– Де ж берете гроші?
– Конче звітувати? – тітка Аполінирія дивилася нові Мирославу, в куток.
– Такі речі я мою знати!
– Гаразд, але тоді попросиш у мене вибачення, – згорда повіла Аполінарія. По-моєму, я вже казала, що трохи відклала собі на похорони. Оце і є ті гроші…
Ванда почервоніла.
– Але ж, тьотю… – сказала.
– Стривай, дай доказати. – Аполінарія розстебнула гудзика біля шиї, ніби їй було важко дихати. Бачиш, Вандусю, в мене є свої резони і, як переконаєшся, не такі дурні. Кожній старій людині треба думати про смерть, і нікуди не дінешся. Я ж безпаспортна і без прописки, тобто в цьому світі ніби й не існую… Знаєш, як робить кішка, чуючи смерть… Але ні, я про це вже говорила. Ти моя єдина родичка, тож коли помру, тобі ліпше не заводитися з цим клопотом: оформляти акт смерті, ховати на цвинтарі, виконувати сотні якихось цілком ідіотичних формальностей…
– Що ви таке говорите, тьотю? – з жахом сказала Ванда.
– Сусідам можеш сказати: пожила в мене трохи стара й пішла. А мене загорніть у простирадло і вночі закопайте десь у садку без хреста й насипу – не треба мені того всього. Коли б я десь тут, біля вас, лежала, було б мені супокійно й добре, якщо всі оті казки про душу і посмертне існування хоч трохи мають підставу…
– Я не хочу про таке слухати, тьотю! – вигукнула вражено Ванда.
– Сама викликала цю розмову, – сумирно повела Аполінарія. Бо коли почнеш мене оформляти, відразу ж виникне: хто я, і що я, і чому мене тримали безпрописно? А коли назвеш моє справжнє ім’я та прізвище… ну, ми про це з тобою ще побалакаємо. Отож я й вирішила: навіщо мені ці гроші на похорон, коли все можна вирішити просто й безкоштовно… Чи, може, мені ліпше зробити як тій кішці?
– Піди погуляй, доцю, – строго сказала Ванда.
– Але ж надворі дощ і темно, – відповіла Мирослава.
– Піди в свою кімнату, – нахмурилася мати.
І Мирослава пішла в свою кімнату. Кинула поглядом на Аполінарію, та примружилася й навіть підморгнула їй, але Мирославі від того не було весело. Зачинила за собою двері, і їй здалося, що тут, у кімнаті, дощ, вітер і тьма непроглядна. Дощ із вітром бив у шиби, а тьма непроглядна існувала й справді, бо не вмикала дівчинка світла. Яка дивна жінка, оця Аполінарія, думала вона, вся окутана, як туманом, таємницями, вся як у дим і, в усіляких нерозгаданностях. Мирослава постояла якусь мить перед темним вікном, за яким гуляв вітер і рипіло гілля, стало їй самотньо й порожньо. Клацнула вмикачем і, хоч розігнала тьму непроглядну з кімнати, не вигнала її з душі. Згорнулася ота тьма на денці її серця круглою, лахматою, болющою кулькою, і чи не тому, ступаючи навшпиньки, вона підійшла до дверей і опустилася на підлогу, прикладаючи вухо до замкової щілини. Але за цей час, тітка встигла сказати матері щось таке, що та вигукнула вражено.