– Господи, тьотю?
– Вже давно хотіла тобі розказати про це, – мовила Аполінарія. – Як бачиш, нічого не крала, нікого не вбивала, але жити так, як живу, мушу. Тепер вирішуй, може, мені від тебе піти…
– Не за себе боюся, – сказала глухо Ванда. – За дитину. Заради дитини я і від Сильвестра відмовилася, і це було мені жахливо. Це мені, тьотю, жахливо, жахливо!.. Тепер я, може, й шкодую, але що зроблено, того не повернеш… Осуджуєте мене за те?
– Не маю права нікого в цьому світі судити, – тихо сказала Аполінарія. – Я вже сама подумувала, щоб від вас піти. Ну, хоч би до тієї своєї сатани – ми вже і нею зжилися, та й не потрібно мені їй нічого пояснювати й розказувати. Я винувата тим, що й сама виявилася кволою істотою під цим небом: вибач мені. Вандо, я поласилася…
– На що?
– На затишок домашній і на твоє добре серце.
– Хіба в мене добре серце? – гірко сказала Ванда.
– Добре, Вандусю… А ще в тебе є оцей метеличок, доня твоя. Я поласилася й на неї і полюбила дім ваш і затишок ваш, хоч не мала б того робити. Знала, що не проживу у вас довго, бо щастя – це як квітка, котра цвіте всього день. От квітка й відцвіла, Вандо!
Зависли мовчанка, глуха й порожня, як темна посудина. Мирослава намаїалася не дихати під дверима – знову нічого вона не розуміла, анічогісінько. Виходить, у тітки Аполінарії був якийсь гріх чи переступ, але який? Щось таки колись вона укоїла, ця жінка, і тепер напевне переховується? Господи, як все це важко, як це все складно, як це збагнути і як зрозуміти її маленькій бідній голівці? Вона ж така славна й мудра, ця тітка Аполінарія. Мирослава знає це напевне, але що там у минулому в неї сталося?
– Завтра я від вас піду, Вандусю, – тихо сказала Аполінарія.
– Не знаю… як мені з вами бути… А як ви потрапили в той театр, та ще й у Бердичеві?
– Так у мене склалося, – мовила Аполінарія. – Був один чоловік, він мене й умовив. Ти ж знаєш, я завжди хотіла стати акторкою, в самодіяльності грала, а що вміла й могла? Не думала, що це такий страшний гріх у театрі грати… Не так сталося, як гадалося…
І знову Мирослава нічого не зрозуміла. Отже, тітка Аполінарія була акторкою – от звідки оцей поставлений голос і оце вміння перевтілюватися. Але чому страшний гріх у театрі грати?
– Я, тьотю, навіть не знаю, що й сказать, – повіла ніяково Ванда. – Жаль мені вас.
– А мені себе не жаль, – сказала Аполінарія. – Тепер, коли я трохи ковтнула вашого живого щастя, тобто пожила як людина три місяці, мені і вмерти не страшно. Вибач, що не розказала тобі всього відразу.
Мирослава відійшла від дверей і знову стала перед вікном. Темно-синім, покрапкованим вікном із тремтливими шибами, які аж постогнували від вітрових ударів. Їй стало чогось жаль: чи того, що в світі існують таємниці, які їй не дано розгадати, чи того, що тітка Аполінарія знову від них піде, чи того, що надворі така негода, так буйно колотиться синя темрява. За дверима й кімнати ще розмовляли, але вона вже не дослуховувалася – жаль її з'їдав. Уявляла собі зігнуту під дощем постать тітки Аполінарії, в отих ботах із розбитим правим закаблуком, у халамидному пальті, у темному солом'яному капелюшку, з сизим носом, з круглими, як на старовинних фотокартках, гудзичками очей, з фанерною валізкою в руці; уявляла довгу розквашену дорогу, по якій іде ця жінка, і їй раптом захотілось увірватися у вітальню до тих двох, що ведуть притишеними голосами розмову, якої їй довіку не зрозуміти, ввірватися і сказати своє слово, щоб вони перестали бути такі насторожені й тривожні, щоб мати, зрештою, не проганяла тітки Аполінарії з дому: а коли інакше не можна, хай живе у них безпаспортно і безпрописно, бо, хоч яка вона невелика, а відала: коли хтось відходить самотньо по порожній, болотистій, розквашеній дорозі – це щось умирає у світі, це щось умирає в душах тих, хто цю людину знав і любив: адже смерть того, кого прийняв у своє серце, – це часточка смерті власної. І їй стало так чогось страшно, так самотньо в цій блідій порожній кімнаті, куди все-таки вдерлася незримо негода, що вона не витримала, розчинила рвучко двері і стала на порозі, а дві жінки, що схилилися одна до одної, здригнулися й повернули до неї якісь неживі, синюваті обличчя.