І вона стрепенулася внутрішньо, лякаючись своєї незрозумілої дорослості, самотності й малості в цьому світі, своєї загубленості, бо й вона чи не отой листок, що його несе, покручуючи за стебельце, оця земля, оце місто, оцей заставлений деревами бульвар. А сніг ставав густіший, лапатіший, і хололо в дівчини обличчя, хололи пальці рук, але хололи якось по-своєму – не було їй від того зимно. Дивна туга й жать охоплювали її, бо вона не знала, що цей її хід бульваром ще й пієта по самотній, загубленій у цьому житті жінці, котра не має паспорта й не має прописки, тобто по жінці без даху над головою, бо саме сьогодні вона відчула раптом, що прийшла її пора, відчула, як кішка, котра покидає перед смертю дім, стала отакою білою, великою, лахматою від снігу кішкою, озирнулася тільки раз на той дім, де дістала на короткий час дах і ласку, але жалю в її грудях не було. Жовто засвітив її погляд, вона змерзло пощулилась у своєму халамидному, убогому пальті і пішла порожньою дорогою, вже не озираючись. Вони не перестрінуться з Мирославою в цьому дні, хоч пройдуть зовсім близько одна від одної, але тоді йтиме такий густий сніг, що одна одну вони не запримітять. Але Мирослава відчула отой жаль і тугу, і душа її раптом відспівала пієту, тільки не розуміла вона тоді по кому, вона зашепотіла вірша, якого вичитала з тонесенької пожовтілої книжечки (знайшла її на книжковому стелажі кілька днів тому) і який їй так сподобався, що відразу ж вивчила його напам'ять. Вірша про осінь, яка ніжиться в барвистому убранні, про смутну хмарку, що застигла в чистому, мов радощі, небі, про дні із хиткою повільністю, які приносять нові бажання, зцілюючи серце, про осіннє смеркання із сонним суцвіттям на дні. «Тонко плететься, – шепотіла вона, – осіннє смеркання з сонним суцвіттям на дні». І вона побачила раптом оце сонне суцвіття на дні сьогоднішнього дня, бо воно й було образом цього дня, образом теплого снігопаду, усмішкою подорослішалої несподівано дівчинки, усміхом людини із рідного портрета, сльозою самотньої жінки, яка покидала навіки останню свою гавань; а сніг ішов і покривав невидимі, а часом уже й видимі сліди дівчинки і старої жінки, сліди із учорашнього, сліди одні із дитинства в дорослість, а другі із старості у вічність. Сніг покривав цих двох на бульварі – білу вовняну хустку і солом'яний чорний капелюшок, обцятковувуючи їхні пальта. Мирослава не змогла йти далі і знову зупинилася. Зупинилася десь неподалік і та друга, бо їй забракло повітря, й сині кола пішли перед очима. З Мирославиних вуст зірвалося гостре зітхання, як кволий погук, як далека луна від крику журавлів, котрі покидають рідну землю, але не назавжди. Дівчинка розчиняла душу перед незрозумілим і надзвичайно просторим світом, перед усіма його таємницями й болями, перед усім його неозорим, як вічність, тлом. Саме тим неозорим, мов вічність, тлом, у який пильно вдивлялися зараз майже осліплі очі тітки Аполінарії.
(обратно) (обратно)Маленький чоловічок у якомусь аж надто новому піджачку й так само нових штанях, у черевиках, що ще не встигли приладнатися до ноги, зайшов у хвіртку й нерішуче спинився. Зрештою, ще перед тим, як зайти у двір, він довго топтався по галявині, перед будинком, підходив до річки, оглядав верболози, аж звернув на нього увагу похмурий чолов'яга, який також вийшов на берег у цей час; похмурий чолов'яга став, розставив ноги в кирзяках і, не ховаючись, засвітив у бік прийшлого чорним антрацитом очей. Саме тоді маленький чоловічок скинув брилика і зайшов у двір, бо йому ніяково стало від того аж надто відвертого розглядання. Отож стояв серед двору, крутив свого брилика, перекладаючи його з однієї руки в другу, а малі темні очка сторожко поблимували. Стояв так, майже не рушаючи з місця, так само стояв, не рушаючи з місця, й похмурий чолов’яга, світячи в бік брунатною плямою обличчя: маленький чоловічок у дворі не міг того не помітити, через що ніяково переминався з ноги на ногу, а часом і озирався: за спиною текла річка, по той бік вивищувався крутий, порослий кущами берег – грабчаки та ліщина, біля хвіртки – великий клен, і все це разом із непорушно завмерлим мовчазним чолов’ягою по черзі падало в очі прибульця, від чого ніби струм ударяв по ньому – чоловічок вряди-годи здригався. Але на ганок не підіймався, хоч йому тут, у дворі, увіч було незатишно та ще й під тим відвертим чорним поглядом: краплі поту покрили йому лисину, отож він вийняв з кишені піджачка картату носову хустину і втерся.