Він переходив сінці, що вели до кухні, і раптом уявив собі ту темну тінь із листком календаря у пальцях.
– Сьогодні понеділок? – спитав він раптом у Ванди.
– Але ж, Сильвестре, – сказала за спиною в нього Ванда, – ти ж дивився оце щойно на календаря.
Кухонний стіл Ванда заслала на двох, і він мимоволі те відзначив.
– Сідай, – кинула недбало і поклала на тарілки по два підсмажених яйця.
– Боявся, що не застану тебе, – сказав він, обережно надбираючи жовток срібною ложечкою.
– Сьогодні у мене вільний день, – сказала Ванда. – Маю уроки чотири дні на тиждень.
– Все в тій самій музичній школі?
– А то ж де? Коли вже якось приладнаєшся до життя, мусить бути все те саме.
– Вони їли якийсь час мовчки.
– Чудовий хліб, – сказав він.
– Хліб як хліб, – відказала Ванда.
– Е, не кажи, – відповів палко. – Вік такого не їв!
І справді їв якось по-новому. Ванда те мимоволі відзначила, може, трохи й пожадно.
– Тобі не мало два яйці? – спитала.
– Мені ніколи нічого не буває мало, – відказав він. – Тому я й вижив, – він їв якийсь час мовчки, а тоді довершив. – Задовольнявся тим, що було мені дано.
– Не забув філософствувати? – спитала Ванда, позирнувши на нього з-під приплющених повік.
– Ах, вибач, забув, що ти цього не любиш, – похопився він. – Але мені здалося, кажу річ житейську.
– Де збираєшся влаштовуватися? – спитала Ванда.
– Де доведеться.
Вони знову їли мовчки, доки не запили яєчню кавою. Тоді подивилися один на одного десь так, як при зустрічі
– Хочу викласти тобі умови, на яких у нас житимеш, – сухо сказала Ванда.
– Можеш не робити того, – тихо мовив він, – бо я наперед на все згоден.
– Шлюб свій ми не поновлюватимемо, – сказала вона категорично.
Він хитнув.
– За квартиру ти мені не платитимеш, а оскільки ми столуватимемося разом, даватимеш на їжу.
Він знову покірно похилився. Тоді вона незручно випросталася і покрутила шиєю, наче їй муляв комірець.
– І ще одне, найважливіше, – сказала вона. – Дочка наша повинна думати, що ми живемо як чоловік та жінка.
Він скинув запитально бровами, але вона на нього не дивилася. Тоді він знову відчувся Вовчиком-братчиком, саме тим, що, кульгаючи, іде поруч із санками: здається, йому дозволено було покласти на ті санки другу ногу. Але від того йому стало не легше, бо мусив перебирати задніми двома, а це куди незручніше, ніж кульгати на трьох. Ванда шумко звелася й почала складати тарілки.
– Оце все, що я хотіла тобі сказати.
– Я на все згоден, – тихо мовив він. Однак і далі запитально на неї дивився, і вона роздратовано смикнула плечем.
– Щось тобі не зрозуміло? – спитала.
– Та ні, ні, – миттю зів'яв він і підхопився з-за столу й собі. – Хотів сказати… Але хай, я на все згоден.
– Ми повинні, поки не прийде Мирослава, з'ясувати свої стосунки. Що хотів сказати?
– Та нічого особливого, – мовив він похватцем. – Просто я ще нічого не знаю… Але коли тобі треба моя допомога…
– Гадаю, що в тому не буде потреби, – згорда обірвала його Ванда. – Жінка, яка прожила стільки років з дитиною сама, звикла розраховувати на себе.
Він не встиг вийти з кухні, коли ж двері несподівано розчинилися і в них не ввійшла, а влетіла дівчина. Вона так і завмерла серед кухні, бо побачила чоловіка, якого аж ніяк не сподівалася тут зустріти, і слова, які готувала сказати матері, не встигли вийти з її вуст. Стояли так і дивилися, не мігши й очей розвести, але це тривало тільки мить – дівчина зирнула на матір, яка також непорушно застигла по той бік столу, закам’яніла й безмовна; здавалося, вона незвично виблідла – не дивилася ні на чоловіка, ні на дівчину. І в кухні повисла дивна, незвичайна тиша, аж чутно стало: на керогазі, котрий стояв на плиті, щось забулькотіло в каструлі, а ще чутно стало: за вікном дзенькає синиця. Дівчина скрикнула тонко й захоплено і за мент уже була в обіймах чоловіка, який все-таки не витримав і вдруге заплакав.
– Таточку, невже це ти, таточку? – скрикнула дівчина, а він плакав уже зовсім не стримуючись, і став уже по-справжньому смішний, оцей маленький, лисий чоловічок, бо мав засліплі очі й оглухлі вуха. Почав втирати ті очі як дитина, і тільки тоді Мирослава зніяковіла, а може, й злякалася, адже то міг бути зовсім чужий чоловік. Відхилилася від батька, і в неї самої покотилися по щоках сльози. Тоді Ванда вийшла з-за столу і пішла до них негнучкою, дерев'яною ходою, говорячи на ходу: