У цей час прилетіло звідкілясь із неба сонечко і сіло просто на затилля його руки. Сильвестр тримав руку, боячись поворухнутися, й дивився на жучка як на посланця небесного – те сонечко на затиллі руки спокійно собі повзло, рухаючи вусиками, і легенько шкробало йому шкіру – було кругле, гарне і червоне…
Саме в цей час зайшла в дім Мирослава і підійшла до матері, котра стояла біля вікна.
– Тато вже прокинувся? – спитала дівчина.
– Онде в саду, – сказала мати. – Глянь, тішиться, як дитя.
– Що це він розглядає на руці?
– Не знаю, здається, якогось жучка. Чи він там жодного жучка не бачив?
Мирослава дивилась у шибу, і їй здався трохи смішним отой маленький, лисий, густо залитий сонцем чоловічок, що так пильно розглядав щось на своїй руці, такий маленький, крихітний, такий самозаглиблений. Але відразу ж у її серці спалахнуло щось таке, як жаль чи співчуття. Вона засміялася вслід за матір’ю, але відразу ж обірвала сміх – бо той жаль раптом почав рости, як тісто.
– Ходи покличеш його, доню, – сказала Ванда. – Чи не правда, дивний у тебе батько?
– Маленький, – відповіла Мирослава. – А знаєш, мені навіть подобається, то він у мене не такий, як усі.
– Ну, це невелике достоїнство, – сказала Ванда і незвідь-чому прикусила кінчик долішньої губи.
(обратно)Він здригнувся, бо побачив, що по стежці просто до нього йде дівчина. Не зумів так швидко переключитися, отож здалася вона йому незнайома. Була гарна, але ще надто юна, з молочно-блідим обличчям і з темним розкиданим по спині волоссям. Він аж захлинувся від думки, що оця юна красуня його дочка, рухнув рукою, і сонечко, зірвавшись, полетіло назад у небо. Дівчина всміхалася до батька щиро й лагідно, він же ледве стримався, щоб не підхопитися їй назустріч.
– Вже повернулася? – спитав спокійно.
– Уже, – відповіла дівчина і з розмаху сіла біля нього. – Гарні у нас тюльпани?
– Чудові, – сказав Сильвестр. – Вони мене й виманили сюди. Ти їх садила чи матір?
– Ясне діло, що матір. Я їй тільки допомагала.
Він легко здивувався – це не зовсім збігалося з тим, що повідомила про це Ванда.
– Дивлюся на тебе і впізнати не можу, – сказав він.
– Я так само, – мовила дівчина.
– Добре кінчаєш школу?
– Непогано.
– Мати хоче, щоб ти вступала в музичне училище?
– Я теж того хочу. Але кажуть – це нелегко…
– Любиш грати?
– Як коли. Люблю грати те, що не задано.
– Чому ж так?
– Бо те, що не задано, вибираєш сама. Тому воно більше й до душі підходить.
– Тобто для себе любиш грати?
– Угу! – всміхнулася легко дівчина. – І тільки тоді, коли в хаті нікого нема.
– По-моєму, ти й після сну любиш грати, – сказав батько. – Ану, давай уявимо. Хата повна сонця, і в ній крутяться срібні порошини. І кожен крок так дивно відлунює. І музика відлунює чи, може, не вгадав?
– Звідки ви… ти знаєш? – здивувалася Мирослава.
– Стривай, – зупинив він її. – Ти встаєш, перепрошую, невмивана й у самій сорочині…
– Ну, це не завжди так буває. Але буває й так.
– Оце я й кажу: буває. Ідеш боса по нагрітих сонцем зелених дошках підлоги, – він говорив усе це натхненно, поблискуючи очима, і від того навіть молодший став. – Скажи, чого підлога у вас пофарбована в зелене?
– Це вже мамине дивацтво. Я теж з того сміялася. А потім здалося, що це й справді гарно.
– Це тобі здалося, коли йшла боса до фортепіано?
– Може, й тоді, – засміялася Мирослава. – А може, й ні!
– Стривай, я вгадаю, – знову підхопив батько. – Це було тоді, коли мила підлогу й покинула її мокрою. Пішла змінити воду а чи просто вийшла. А тоді повернулася, чи не так?
– Ну, майже так.
– І зупинилася на порозі. Підлога була залита сонцем. І вона зелено лискотіла…
– Так кумедно ви це вигадуєте, – сказала Мирослава.
– Кумедно?
– Таж звісно. Бо нічого такого урочистого не буває. Просто глянеш у якийсь момент і подумаєш: гарно.
Він замовк і якийсь час про щось роздумував.
– Ти нічого не знаєш про листи, які я писав до матері?
– Ні, – сказала Мирослава. – А вони хіба були?