– Ну от, – звелася від фортепіано Ванда. – Як бачиш, дочка наша часу не марнувала.
Підійшла до столу й налила собі вина, в той час як дівчина потяглася до настільної лампи й вимкнула світло. Вони знову потрапили в напівсутінь, але Мирослава не встала від інструменту. Завмерла жовтою притьмареною плямою і наче щось наслухала в цьому вечері і в собі самій. Мати повернулася до неї (стояла біля столу з наповненим келихом), а Сильвестр відчув, що зараз відбудеться щось несподіване. В цей час Мирослава заграла. Спершу зовсім тихо, наче журкотіла в траві вода. Довкола розливалося сонячне проміння, і жовті квіти засипали землю. Вони задзвеніли раптом, як кришталеві, відтак прийшла візія ясного сонячного дня. Ще хвилина, і сонце м'яко розчинилось у м’якій сутіні, і тихий смуток вечора надійшов з тихими і синіми слізьми. Блідо вмирали звуки й барви, і тільки в глибині дзвонив і дзвонив струмок. Але він утомився також і тихшав, засинав, зникав, відтак з'явилася неясна тривога чи біль – щось попереджувало й насторожувало; вже ніч відчувалася, чорна ніч. М'яко, м’яко докінчував свою пісню струмок, і тихе зітхання пронеслося над землею – надходив спокій. Він уже надійшов, уже пойняв усе живе і рухливе і почав покривати світ мерехкою, синьою сіткою сну…
– Що це ти грала? – спитав голосно Сильвестр, і це вперше так прозвучав його голос у цьому домі.
Мирослава повернулася в його бік, засвітивши ясною плямою обличчя.
– Це те, про що ми говорили, тату, – сказала вона.
– Маєте вже щось таке, чого не знаю я? – спитала Ванла. – Просто це її дівочі вигадки. Техніки грання цими вигадками не здобудеш…
– Але ж це прекрасно, Вандо! – сказав тихо Сильвестр.
– Хіба що для тебе. – сказала строго Ванда. – А взагалі, це просте, дилетантське награвання. Я забороняю учням захоплюватися цим – вони всі до такого схильні. Замість глибоко й технічно опрацювати твір, вони бавляться.
– А мене воно схвилювало більше, ніж усе інше, – сказав Сильвестр.
– Це через те, що ти в музиці також дилетант. Покладись у цьому на мене.
Дівчина встала від фортепіано й неквапно пішла до них.
ї жовта сукня сяяла в сутіні.
– Вона й справді дуже здібна, Вандо, – сказав Сильвестр захоплено.
– А я й не перечу. Тільки до здібностей треба праці й праці. Нелегкої і безконечної праці!
Відтак сталося щось несподіване. Дівчина підійшла до батька, поривчасно обхопила його голову і голосно поцілувала. Рвучко відступилася й майнула з кімнати геть з якимось схлипом: чи то плачем, чи то сміхом.
Він сидів задерев'яніло. В глухій тиші почулися Вандині кроки – вона йшла до вимикача. Світло різко залило кімнату, і Сильвестр примружився. Побачив, що Вандині очі знову стали малі й колючі, вуста тонкі, а підборіддя тремтіло.
– Вже поїв чи їстимеш іще? – спитала вона зимно.
– Вже поїв, – підхопився він, злякано покліпуючи.
– Ходімо, я тобі постелю.
Вона пішла, лунко дзьобаючи зелену підлогу підборами, до дверей, за якими він мав тепер мешкати, і він уразився, яка вона неприродно-випростана. Мимоволі подався слідом, безвідмовно влягаючи її волі й наказові.
Тихо причинив за собою двері і здригнувся. Ванда стояла повернена до нього обличчям, і її очі полум'яніли.
– Ти ведеш нечесну гру, – сказала гостро.
– Я, Вандусю? – щиро здивувався він.
– Не вдавай із себе святого та божого, – сказала Ванда. – Я бачила, як ти замовляв Мирославі зуби ще там, у саду. Зі шкіри пнешся, щоб їй сподобатися.
– Хіба, Вандо? Ти мені сказала: будь такий, як є…
– А ти себе виставляєш не таким, як є. Граєш на її почуттях, чи ж я для того тебе пустила в свій дім?
– Як же мені вестися? – спитав він винувато.
– Не вдавай із себе казна-що! Не хвалися своєю особливою призначеністю і знайомством із великими людьми. Бо сам знаєш: ти без призначення і невеликий.