Він упокорено хитнув.
– Ти людина така ж, як і я. Але ти ще шукаєш прихистя. Я тобі його дала, отож скромний і тихий будь!..
Звів на неї очі й дивився. Наче хотів зрозуміти цю жінку і все, що навколо відбувається. Відчував не один дисонанс, але не міг ні з ким поділитися своїми думками і спостереженнями, йому й справді треба побути на самоті, щоб усе обміркувати. Але навіть зараз щось таке особливе відчував, щось недоказане, суперечне, а може, якусь ослабленість у тій, котра так рішуче й наполегливо виступала супроти нього. Здається, найлегше було б устати й піти з цього дому геть, бо його тут прийняли, принаймні ця жінка без особливої радості, але він знав, що все не так просто. Хтозна, може, вона по-своєму мстить йому за те, що свого часу відмовилася від нього, а може, намагається втримати оту свою не таку вже й безсумнівну правоту. Вона теж відчула, що він помітив її ослабину, через це не могла витримати його погляду, а повернулася й почала мовчки порядкувати, стелячи постіль.
Продовжував на неї дивитися. Знову таки щось упізнавав чи згадував у тих її звичних руках. Гаряча хвиля підкотила йому під горло, і він ковтнув повітря, ввібравши його з присвистом.
– Що таке? – звела вона на нього холодні очі.
– Люблю тебе, Вандо, – сказав тихо він.
Вона скривила вуста. Глянула настільки гостро, наскільки могла, і мовчки рушила до дверей.
Стояв серед кімнати, опустивши руки. Стояв і чекав, чи скаже вона йому на добраніч.
– На добраніч! – буркнула від дверей.
Але він не відповів. Стояв заціпенілий і ніяк не міг зв’язати ниток, так дивно посплутуваних у голові.
Гримнули двері, і він здригнувся. Повернув голову: цокіт Вандиних закаблуків затихав у глибині дому. Через хвилю почулася притишена балачка: здається, мати з дочкою сперечалися. Прислухався, аж закололо йому у вухах, однак змісту розмови не розібрав. Зрештою, голоси затихли і в домі зависла тиша. Знову зачапали кроки: Ванда вже скинула туфлі й одягла капці – здається, прибирала зі столу. Виразно почув, як полилось у келих вино: що це – допиває його сама? Кроки подаленіли. Ванда пішла на кухню. Сильвестр усе ще нерушно стояв серед кімнати. Ванда прийшла у вітальню ще раз і прибрала решту посуду. Згодом повернулася втретє.
Не витримав напруги й сів на стільця, що все ще був серед покою. Сів обличчям до спинки, поклав голову на складені руки. В глибині дому дзюркотіла вода, подзенькували тарілки. Почулися знову чиїсь кроки – здається, це Мирослава пройшла на кухню. Знову залунали притишені жіночі голоси, цього разу розмовляли погідно. Сильвестр звівся й пішов вимкнути світло, йому захотілося опинитися в темряві. Повернувся до стільця і знову сів лицем до спинки. Смуга світла проривалася з-під його дверей і клалася на підлогу. Він сидів так, аж доки не замовкли голоси й брязкання на кухні. Відтак зайшла до вітальні Ванда й вимкнула світло. Смуга з-під дверей пропала.
Тоді й прийшла в дім справжня тиша і справжня темрява. Така лахмата й глибока, що він нічого не бачив. Але поступово вона почала розріджуватися – проступив прямокутник вікна, освітлений далеким вуличним ліхтарем. У кутку зашкреботіла миша, чутно стало далекий собачий лемент. У глибині вечора хтось їхав на мотоциклі – це були звуки не дня, а ночі. Звуки мотоцикла серед ночі, подумав він, – це також нагад про самотність. Він сидів і прислухався. Сидів і чогось чекав. Але тиша в домі була так само нерушна, і він знову з присвистом втягнув у себе повітря.
Тоді Сильвестр і почав думати про те, що його турбувало. Про всі оті п’ять листів віршем, які колись послав у цей дім. Отож сидів у розводненій темряві і намагався відтворити їх у пам'яті. Зрештою, вони в його пам'яті змістом своїм зливалися – був це один лист, складений із п’яти розділів. Здається, перший лист був ні про що – самий тільки виплеск туги, яка примусила його сісти за перо. Відчув тоді поклик, бажання подолати довгу відстань і таки зв’язатися з рідним домом, котрий був живою реальністю не тільки там, у Житомирі, але й у його думках та почуттях. Здається, це там було: пішовши від дружини й дочки, склав той дім, як дитячу розкладну книгу, і забрав її з собою. Коли треба було, він розгортав ту книгу, і кожна сторінка тієї уявної книги означала для нього кімнату. Так бавився: пригадував кожну річ і кожну подряпину на стіні, кожну фотокартку і сволок, покритий накладеними одна на одну дошками, та й, зрештою, кожну дошку на підлозі. Здається, це таки в тому листі він писав, що бачить підлогу свого дому зеленою, адже зеленою раніше вона не була, а, як скрізь, брунатна: а зеленою бачив її тому, що під час марень у той дім запливав і їхній сад. Отож і кімнати в його уяві заростали квітами й травою, саме тими квітами, котрі росли у їхньому саду, – всі вони росли там і зараз, тільки тепер сад був висунутий із дому, як шухляда зі столу.