Він скинув туфлі (в цьому домі не було чоловічих капців) і пішов у самих шкарпетках до календаря. Здер з нього, здається, не один, а кілька листків, вони випали з його руки й розсипалися по підлозі білими плямками. Він прочинив двері, які немилосердно рипнули і, ступаючи навшпиньки, вийшов у вітальню.
Ішов тихо, й сам не чуючи власних кроків. Але у вітальні його рішучість зменшилася, і чим далі ступав, тим несміливіший і невпевненіший робився. Часто й схвильовано дихав, але зупинитися не міг – не мав уже повороту в ту мертву кімнату і до тих розсипаних мертвих календарних листків.
Перед Вандиними дверима зупинився і не знав, що чинити далі. Підбирав слова, які мав сказати, і подумки їх повторював. Нарешті вичекав погідну хвилину і взявся за ручку – може, ці двері зачинені? Але двері зачинені не були, а легко подались усередину.
– Ти не спиш, Вандо? – пошепки спитав він, навіть не припускаючи, що вона таки спить. – Я тут таке надумав, чи можу я з тобою поговорити?
Почув, як Ванда завовтузилась у ліжку: таки не спала.
– Ти, здається, ніколи не будеш мужчиною, Сильвестре, – несподівано ясно сказала вона. – Вже старий, а ведеш себе, ніби хлопчак.
Він переступив порога і спинився, мов школяр, що чекає наказу вчительки.
– Знову ти плачеш, Сильвестре, – буркнула Ванда. – Та зачини, бога ради, двері. Мирослава почує…
Він двері зачинив, тихо й без рипу. Але плакати не перестав, бо й сила його й мужність теж мали свою межу.
Вітальня була залита сонцем, і в ній плавали срібні порошини. Жовті виграви грали на зеленій підлозі, і від надміру світла все повітря в кімнаті стало прозоре й трепетне. Дівчина була в просторій білій нічній сорочці, яка аж сяяла, коли на неї падало сонце; йшла вона навшпинячки, ступаючи босими ногами на теплі, нагріті дошки, і в неї на обличчі грала загадкова всмішка. Була ще заспана й розм'якла – сон не покинув її тіла. Вся постать дівоча дихала ніжною притомою, бо сон ще не покинув її рук, ніг та голови. Усмішка прикрашала її, а розпатлане волосся у промінні висвічувало іскрами, часом запалювалася та чи інша волосинка. Від того голова її зробилася ясною й пухнатою, як у кульбаби, що обросла парашутиками. Схожа на кульбабу, котра чекала тільки вітру або випадкового жартуна, щоб дмухнули на неї і розпустили їх, білих та мерехких, по світі – засіяти землю для майбутнього виросту.
Дівчина підійшла до фортепіано і обережно відчинила покришку. Присунула дзиглика й сіла, на мить завмерши. Сонце досягло й сюди, і стяга торкнулася сорочки, яка від того ясно запломеніла. Дівчина поклала руки на клавіші й на мить задумалася, ніби ніяк не могла вибрати, що заграти. Загадкова усмішка знову засвітилася на її обличчі, а пальці спокійно пішли по клавішах. Дівчина грала, заплющивши очі, і, здається, бачила засипану круглими пухнастими голівками кульбаб галявину. Була та галявина густо зарошена й поблимувала, ніби хтось насипав на неї барвистих камінців. Від річки здіймався теплий ранковий туманець, а верби закутались у найпрозорішу тканку. Здається, побачила вона, як через галявину пробігло веселе біле собача з атласною шкуркою – махало довгими вухами й радісно оскалювалося, а там, де воно пробігало, простелялася темно-зелена стежка. За собачам їхав на велосипеді, уявлялося дівчині, хлопчак – просунув ногу в раму і граційно вигнувся. Голова його була покрита золотим волоссям, а очі волошково сяяли: хлопчак на велосипеді – сьогоднішній ранок.
Дівчина всміхнулася своєму видиву і заграла тихше. Від тієї музики пробудився вітрець і пішов струшувати кульбаб’ячі голівки. Цілий світ заслався прозорими, мерехкими парашутиками – теплим травневим снігом, і хлопчак на велосипеді, проїхавши через той парашутикопад, набрав його повну голову. Від того покрився ніжним пушком і став у тому ранку як пташеня, котре щойно вилупилося. Собача також покрилося пухом і ще більше розігралося. Ганяло по колу довкруги велосипедиста і завзято лунко тявкотіло. Тоді перестав куріти від річки серпанок, вода ніби прочистилася, сонце жбурнуло на її поверхню снопиками променів – річка замерехтіла сотнею вогників…
Дівчина перестала грати і завмерла з простягненими до клавіш руками – загадкова всмішка так само блукала на її вустах. Вона слухала, як умирають у глибині дому відлунки її музики, і мала від того на серці святкове й урочисте почуття.