– Ну чого ти. дурненька? – спитала вона.
Дівчинка була майже вичерпана. Вони залишили цвинтар, усіх тих людей, що, підвипивши, зачинали вже голосніші балачки, попа, який все ще невтомно стрибав через могилки і гугняво виспівував заупокійню, ковтаючи слова, його вгощали біля кожної могили, і ніс його вже цвів, як найчервоніша з крашанок, але він не здавався, не п’янів і не припиняв роботи. Вони залишили свій приніс на могилі і пішли по грунтовій смолянській вулиці. Вряди-годи мати зупинялася біля жінок і розпитувалася; жінки щось оповідали матері високими мирними голосами, але значення їхніх слів не доходило до Мирославиної свідомості. Отак вони й шукали тітку Аполінарію. і світ у Мирославиних очах трохи скаламутився і став не такий прозорий, скаламутилося й сонце в небі, але вона покірно й уперто йшла, тільки губку закусувала. Нарешті вони зупинилися біля якихось старих воріт і біля якоїсь старої, з темних, жолобкастих дощок хвіртки, у дворі залящав брудно-білий, напівхатній, напівланцюговий песик – гібрид усіх можливих собачих порід; до хвіртки пішла маленька жіночка, закутана в сіру вовняну хустку, з малим личком і напрочуд гострим, пригнутим на кінці носом. Жінка дивилася на них насторожено й цікаво, аж іскри пирскали їй із очей. Губи, однак, мала повні, соковиті, червоні, ніби напомаджені, якось дивно вони палали над зібганим у вузлик підборіддям.
– Чи тут живе Аполінарія Марцінковська? – голосно спитала Ванда.
Жіночка розтулила рота з отими повними червоними вустами, очі її знову пирснули снопиком іскор, але нічого не сказала, тільки спинилася й зирила отак чудно.
– Я її племінниця, – сухо повідомила Ванда.
– Заходьте, заходьте, – заусміхалася жіночка. – Старушка у мене на кватірі, да!
Песик стояв біля ноги господині, обтягнутої простою, з гумкою, панчохою, і немилосердно лящав.
– Вдома вона? – спитала мати, коли вони зайшли. Песик миттю перестав лящати, підбіг до Мирослави, і вона зігнулася, щоб його погладити.
– Не гладь його, бо вкусить, – спокійно застерегла жіночка.
Але песик Мирославу не вкусив. Замахав хвостиком і задоволено заскавчав.
– Ваша дєвочка хороша, – сказала жіночка. – Цей Стамбул така зараза, що кусається. А її, бач, признав.
– Можна нам побачити Аполінарію Казимирівну? – спитала Ванда.
– Можна, чому ж не можна, – сказала жіночка. – Ось присядьте, – махнула вона на лавку, – спочиньте, а я її зара гукну.
Вони сіли на лавку, песик лащився біля Мирослави, навіть на спинку перекинувся і замахав лапками.
– Покинь собаку, – сухо наказала Ванда. Вона сиділа на лавці строга й випростана, і Мирослава мимоволі перейнялася її поважністю. Жіночка стояла навпроти й пильно їх обзирала.
– Кажете, плем'яниця? – спитала вона.
– Племінниця, – підтвердила Ванда. – А вас це не влаштовує?
– Та не, я нічо, – знітилася господиня. – Просто старушка не розказувала, що в неї є плем’яниця. Старушка моя, я вам признаюся, з характером, навіть за кватіру почті нічо не платить…
– Тоді ви її й виганяєте, – немилосердно сказала Ванда. Песик усе ще терся біля Мирослави, на Ванду він позирав, однак, недовірливо.
– І це вам розказали, – спокійно сказала господиня. – А як ви поступили б на моєму місці? Родичі її, казала, не признають, не обідьтеся, коли й справді ви неїна родичка, старушка гроші має, а за кватіру платить хоче не всіда. Прийняла я її, можна сказать, із ласки, з доброго, сказать, серця, взяла цей клопіт собі на голову. То що мені дєлать? Не платиш, то ось вам. кажу, добра женщина, двері. Хоч ви і паньою були колись, кажу, а я вас знать не знаю і ви мені не в пользу і не в рощот… То це я щось таке неправильне роблю?
– А гроші де вона дістає? – спитала Ванда.
Жіночка позирнула на неї з підозрою.
– І вам інтересно про її гроші? – спитала хитренько. – Це діло, можна сказать, тонке. Не знаю, чи вона позволить про це балачки вести.
– Чому ж не дозволить?
– А того, що вона, хоч і паньою колись була, а теперички в неї занятіє мало благородноє. Я нічого не кажу, й так люди живуть.