– Як це? – нахмурилася Ванда.
– А так, – жіночка поставила долоню вгору. – Тільки я вам нічо не казала.
– Жебрає? – здивовано спитала Ванда.
– А що їй остається робить? – шепнула жіночка. – Нє, вона старушка акуратна, в комнаті чистоту трима, а коли вже йде на промисел, то понімаєте, одягнеться не так, бо їй, знаєте, і жалость тра в людей викликать…
– Дивні речі ви кажете, – строго мовила Ванда.
– Чого дивні? І так люди живуть.
Мирослава забула й про свою втому, і про песика: те, що тітка Аполінарія жебрачка, вразило її не менше, як Ванду.
– Це я сказала, щоб ви з нею осторожні були, – мовила жіночка. – Воно старушка з характером. А ви що, житомирська?
– Житомирська, – сказала Ванда.
– Хм! – крутнула головою господиня. – Не казала вона, що родичів має. Це ви. може, од неї одказалися?
– Я хотіла б з нею поговорити, – мовила сухо Ванда.
– Воно, конєшно, – не рушила з місця жіночка. – А хто вам сказав, що вона в мене живе?
– Люди. Впізнали її і розказали.
– Воно, конєшно, – всміхнулася сардонічно господиня. – Вона, мо, стісняється!..
– Хто?
– Ну, старушка. Тут у нас сусіди й не знають, чим вона займається… Ну, і я мовчу… Мені що, платиш – живи, а не платиш, шукай таких, котрі за дармачка тебе приймуть. Це ви її, мо', і забрать хотіли б?
– То вже моє діло, – гостро сказала Ванда. – Покличте її, треба побалакати.
– Воно, конєшно, – здвигнула плечима господиня. – Тільки коли думаєте, що вона золото має, то це вона таку пушку пуска… Думає, що знайшла дурних, які повірять у те золото. Я її манаття до нитки перетрусила, немає в неї ніякого золота.
– Що це іще за золото? – здивувалася Ванда.
– Ну, ви начебто й не знаєте? – моргнула жіночка. – Це вона мені перш тоже тим золотом голову запаморочила. Пустіть, ка', на кватіру, то я вам, як помирать буду, золото своє віддам. Це мене так на пушку взяла. Хитра старушка…
– Але ж ви її тримаєте? – холодно спитала Ванда.
– А де ж мені її діть, коли й родичі одказуються? – смикнула плечем господиня. – Вона старушка акуратна, за кватіру трохи й платить…
– А коли не зможе платити?
– Ну, то в дом хроніка піде. А може, й ви заберете, – спокійно сказала господиня. – То що, кликать?
– А чого ж я тут сиджу?
– Ну, я не знаю! Може, вам удобніше після того, що я сказала, старушки не тривожить. – Вона перевела очі на Мирославу. – Красіва у вас донечка…
Мирослава зашарілася і схилилася до песика, який аж стрибав до неї.
– Знаєте що, мадам, – сказала сухо Ванда. – Я прийшла побачитися зі своєю тіткою і хочу з нею перебалакати…
– Ну да, – зітхнула жіночка. – Це вже вам про її золото розказали. Ну що ж, хай оддає його вам, – вона повернулася й пішла в хату. – Зараз покличу! – повернулася вона від дверей.
– Кличте, кличте, – неприязно озвалася Ванда.
Тітка Аполінарія вийшла хвилин через п’ятнадцять. Була майже така, як уявляла її Мирослава: ставна, худа, з обличчям трохи й величавим, у сірому, в квіточку ситцевому платті, з матерії простої, але, як здалося дівчинці, й накрохмаленої. Стала на ганку і якийсь час дивилася на них, Ванда аж підхопилася з місця. З дверей визирало непомірно зацікавлене лице господині, була вона вже без хустки, і її простоволоса голівка здавалася зовсім маленькою. Зрештою, господиня й собі вислизнула на ганок, але тітка Аполінарія повернула до неї голову і сказала глухо, але виразно:
– Вибачте, Маріє Іванівно, це прийшла до мене моя племінниця, і я маю до неї невеличку розмову.
Говорила вона правильно, цілком літературно, голосом добре поставленим, як у актриси, і Мирослава ще більше здивувалася.
– Ну да, ну да, – сказала господиня, але не подумала піти.
Тоді тітка Аполінарія розвернулася до неї всім тілом:
– Не чули, що я сказала?
– Чого ж, чула, – сказала покірливо господиня. – Я вам не буду мішать…
Вона так само швиденько шмигнула назад у двері, але причинила їх нещільно; Мирослава принаймні добре бачила її специфічний, довгий і пригнутий на кінці ніс.
– Доброго дня, тьотю, – сказала Ванда.
– Я так і знала, що ти мене знайдеш, – сказала тітка Аполінарія, розцілувалася з матір'ю, а тоді зирнула згори на Мирославу. – Оця славненька твоя донечка?
– Мирослава, – відповіла, всміхаючись, Ванда. – Може б, ми, тьотю, десь із цього двору трошки й пішли б?
– Та ні, сидіть, – сказала тітка Аполінарія, сівши й собі. – Вона нам не заважатиме.
– Я думала… – ніяково сказала Ванда. – Всі говорили… Ну, тоді, коли розбило ваш дім…
– Мене тоді не було вдома, – чітко сказала Аполінарія.
– Чого ж?..
– Довго розказувати, – тітка Аполінарія сиділа, рівно випроставшись. – Тобто довго розказувати, а мало слухати.