-Ні, - відповів Едуард Валентинович. – Заходьте.
Бізнесмен владно всівся у своє зручне крісло, запропонував сісти навпроти старому і сказав:
-Слухаю.
Дідок вийняв з кишені товстезну книгу з написом “Книга відвертих доль”, поклав її на стіл і мовив:
-Все дуже просто. Ви берете цю магічну річ, кладете на журнальний столик в якомусь гарному номері й щомісяця чесно сплачуєте мені десять відсотків від вражаючих прибутків, які просто посипляться у вашу кишеню. Щоб було чесно – тільки з різниці в порівнянні з сьогоднішнім днем. Гроші переводите на цей банківський рахунок, - дивак поклав на стіл папірця. - Все. Дуже просто.
Бізнесмен полистав книгу і недовірливо засміявся:
-Вона порожня?
-Так.
-А чим ви можете пояснити дієвість вашої пропозиції?
-А чим ви можете пояснити, що до вас гроші липнуть, а до вашого нічим не дурнішого і не менш впливового конкурента – ні?
-Нічим, - після декількасекундних роздумів відповів бізнесмен.
-Отож бо. Згоджуйтесь. Ви, знову ж таки, нічим не ризикуєте.
Директор дійсно виглядав втомленим і, напевно, хотів відпочити. А для цього – треба було відправити старого.
-Добре, - швидко мовив він, - що ви ще від мене хочете?
-Хочу побачити, як ви цю книгу відносите в номер.
-Сьогодні?
-Вже і особисто.
Бізнесмен взяв в руки книгу.
-Пішли. Я вже давно не був таким покірним. У вас дійсно щось є, що не можна пояснити логікою. Або мене врекли.
-Ви вірите у вроки?
-Після вас можна повірити у все що завгодно.
-Мені приємно, - сказав дідок.
-А мені – ні, - випалив бізнесмен.
Едуард Валентинович вимкнув в кабінеті світло і нічні засідателі вийшли в приймальню. Біля дверей далі скульптурно стовбичив той самий мовчазний тип.
-Біжи до адміністратора і візьми ключа від якогось номера, – сказав директор.
-Від якого? – перепитав тип.
-Від якогось, - гаркнув директор. – Я хіба не ясно сказав? – і тип щез.
Бізнесмен, сам дивуючись чому, однак зробив все так, як хотів дід.
-Все? До побачення? – з відвертою злістю запитав володар готелю.
-Тепер можна й “до побачення”, - дід розвернувся і пішов собі геть, весело щось наспівуючи під ніс.
Злющий-презлющий, розчарований у своїй нерішучості Едуард Валентинович замикав двері. Однак раптом йому захотілося викинути книгу геть. Він повернувся, схопив “магічну річ”... Книга впала на паркет і випадково чи й ні розкрилася... Розлючений бізнесмен прочитав:
ДОЛЯ ПЕРША
“МАГІЯ ОДНІЄЇ НАХАБНОСТІ”
Весняна мелодія гарного вечірнього вальсу присіла за столики біля замріяного ресторанчика, насолоджувалась шампанським, відправляла сірі будні в непрохідні нетрі минулого, вмілою інтриганкою нашіптувала людським душам казку про щастя, бавилася усім, що потрапляло їй на ноти...
-Казку може прийняти тільки той дорослий, який вміє бути дитиною, правда? – зачепив гарненьку офіціантку чоловік у розквіті досвіду, що вже декілька годин розпивав кухоль пива та таємниче сам собі посміхався.
-Не знаю, - відрубала дівчина. – Я на роботі. А на роботі треба бути дорослою.
-Правда, - погодився незнайомець. Потім якийсь час мовчав.
Горбатий місяць визирнув з-за будинку і прищулено шпигував за людьми.
-Можна вас, - чоловік покликав дівчину згодом.
Офіціантка підійшла, прихопивши з собою меню.
-Скажіть, будь ласка, а хто ця красива жінка в червоному за крайнім столиком біля стіни?
-Я що, СБУ? – гаркнула офіціантка.
-Ні, я просто...
-Просто скажіть: замовляти будете? Так?
-Так, - поспіхом відповів чоловік.
-Прошу...
-А що п’є жінка?
-Не зрозуміла. Яка?
-Ну... ця ж, в червоному за крайнім столиком біля стіни...
-Не знаю. Це не мій клієнт, - і пішла. Правда, по дорозі у неї вирвалася одна доволі довга репліка, яка успішно долетіла до вух того, кого стосувалася, і в якій найнормативніше словечко було “зануда”.
Незнайомець зайшовся голосним реготом, привертаючи увагу перехожих далеко від ресторанчика, не кажучи вже про замріяних декілька сусідських пар та про... жінку в червоному за крайнім столиком біля стіни. Чоловік зловив її погляд, значуще, як тост “за...” підніс свого кухля з пивом, а вона, усміхаючись, значуще відповіла йому фужером з червоним вином.