Незнайомець розцінив цей жест, як гарний привід до знайомства, забрав свого кухля та подався до крайнього столика біля стіни.
-Офіційно заявляю, - почав він, - я просто відпочиваю, нічого дурного на умі не маю, однак... неодружений і ніколи ним не був, і маю право на знайомство з красивою жінкою, якщо ви не заперечуєте, звичайно?
-Офіційно відповідаю: я просто відпочиваю, на умі дещо маю, неодружена і ніколи нею не була, і сьогодні нікому не дозволила б присісти мені на вуха, якщо б не чула, як класно по-дитячому ви реготали. Тому не заперечую.
-А ви Ціцеронка... – захоплено мовив чоловік.
-А ви як думали! – радо прийняла комплімент жінка, і першою представилась: - Ірина.
-Володимир. Приємно дуже-предуже... Більше, ніж дуже-дуже. Вино?
-Так, - відповіла Ірина.
Володя покликав офіціантів. Підійшла його знайома, трішки емоційно неврівноважена кралечка.
-Ви казали, що це не ваш клієнт? – дорікнув дівчині Володимир.
-Тепер мій, - холодно відповіла офіціантка.
-Повторіть.
-Тепер мій, - повторила дівчина.
Чоловік ледве стримував сміх, а от Ірина дзвеніла на піввулиці.
-Я маю на увазі замовлення, - уточнив чоловік. - Склянку такого ж вина та кухоль такого ж пива.
Дівчина почервоніла, прикусила губу, щось крізь сльози записала, обернулася і полетіла. На цей раз вона думала мовчки.
-Так ви з неї сміялися? – майже здогадалася Іра.
-Ні, не з неї. А з того, як дотепно і зі смаком вона мене послала... Далеко-далеко...
-Серйозно?
-Серйозно.
-Відверто?
-Ні, собі під ніс, але я почув.
-Я думала, чоловіки по-іншому реагують на таке?
-Як бачите, не всі...
-Значить, було за що? Га? – допитувалася Іра.
-Ні, я покликав її, щоб замовити ще пива, однак спершу ввічливо запитав, хто ця красива жінка в червоному за крайнім столиком біля стіни. Вона мені відгаркнула, що не СБУ. Через те я не зробив замовлення...
-А вона вирішила, що ви познущалися з її ніг, покликали для розваги?.. – доповнила красуня.
-Напевно. Адже дівчина не знає, як я ціную і шаную цю професію, бо сам колись купу років набігався поміж столиками. Сама винна...
-Серйозно? Ви працювали офіціантом? – знову запитала жінка.
-Та серйозно ж. Як на сповіді. Невже я так схожий на брехунця?
-Ага, - призналася жінка. – Я не можу здогадатися, коли ви жартуєте, а коли кажете правду.
Вино та пиво мовчки принесла інша дівчина, яка, напевно, вже знала діагноз замовників.
Вони не домовлялися мовчати, але мовчати разом під акомпанемент весняної мелодії гарного вечірнього вальсу було ще казковіше.
-Казка, - мовила Ірина.
-Справжня, - доповнив Володимир.
-Проведеш мене додому? – вперше на “ти” звернулася вона після романтичної мовчанки.
-З радістю.
-А де ти живеш? – запитала Ірина.
-В готелі. Я тут у відрядженні. Завтра вранці тю-тю... На вокзал – рушив потяг в далеку дорогу.
-Дуже далеку?
-Та трохи є...
-Шкода, - сказала вона. – Ну що, пішли?..
-Пішли...
Вулиці підкупили зледачілі ліхтарі й бавилися тінями. Тіні проводжали двох закоханих до...
-Все. Я вдома. На жаль, не можу запросити тебе до себе на каву.
-І я не можу. На жаль... – сказав він.
Вона повернулася, легенько поцілувала його в губи, і майже зникла в під’їзді.
-Іра! – крикнув Володя. – Зачекай! Я... я пропоную щастя! Давай... в готель! Шампанського… вип’ємо…
Жінка (дуже красива жінка!) якийсь час дивилася в небо, ніби гортала книгу свого життя, а потім...
-А знаєш... я піду. Бо вперше в житті по-справжньому хочу... піти. А в такий рідкісний вечір гріх не робити того, що хочеш. Правда?
-Істинна, - Володя довго її цілував. - Дякую, - потім мовив він. – Я не знаю, який буде вечір завтра, але сьогодні – я кохаю тебе. І зроблю щасливою. Серйозно. Де тут найближчий готель?
-Навіщо? А ти в якому?
-Напевно, в далекому звідси, бо не чути, як хропе мій напарник.
-Ти – золото, - зробила,чомусь, висновок Ірина.
-Золото – коли блищить, або коли на один день. А жити...
-А хто сказав, що я збираюся з тобою жити? Дивний якийсь, - хитро запосміхалася вона. – Готель за двісті метрів. Шикарний. Влаштовує?