— Але що як ми врятуємо…
— Декого з них? — Гортенз зневажливо пирхнула. — Після того, скілько вони нагрішили, їм надто пізно п’ялити очі на Єгову. Спасіння потребує відданості та побожності. Адже сказано: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». Матфея, 5:8. Хіба нє, Даркусе?
Даркус Бовден, Кларин батько, був смердючою, напівмертвою і слинявою подобою чоловіка, стариганом, живцем похованим у глибокому, населеному блощицями кріслі, з якого ніколи не вилазив, навіть — завдяки катетеру — щоби сходити до туалету надворі. Він прибув до Британії чотирнадцять років тому, аби просидіти увесь цей час у кутку вітальні, дивлячись телебачення. Первісний задум передбачав, що Даркус, приїхавши сюди, зуміє заробити достатньо грошей, викличе до себе Гортенз із Кларою і вони заживуть усі разом під одним дахом. Одначе одразу по приїзді на нього звалилася якась таємнича хворість. Незрозуміла болячка, фізичні симптоми котрої не міг визначити жоден лікар, яка, однак, прирекла Даркуса (а він ніколи не був жвавим чоловіком) на неймовірну летаргію, а та спонукала його хіба отримувати поміч з безробіття, запасти в м’яке крісло і нескінченно дивитися британське телебачення. У 1972 році, розлючена чотирнадцятирічним очікуванням, Гортенз вирішила податися у подорож, розраховуючи лише на власну енергійність. Чого-чого, а енергії їй не бракувало. Через якийсь час, разом із сімнадцятирічною Кларою, вона опинилася на порозі помешкання Даркуса, у нападі гніву зламала двері і — як повідає легенда, знана ще від часів св. Єлизавети — добряче відшмагала свого чоловіка щонайдобірнішою відомою їй лайкою. Одні кажуть, що розправа тривала чотири години, інші наполягають, що Гортенз цитувала напам’ять уривки з усіх книг Біблії й тривало це всенький день, і ніч, і ранок. Утім, знаємо напевне, що наприкінці того нападу Даркус ще глибше загруз у своє крісло, скорботно втупився в телевізор, котрий по-справжньому розумів його та співпереживав тому, що сталося, — яка проста, яка невинна взаємна приязнь, — і скупа чоловіча сльоза викотилася зі свого сльозового каналу й загубилася у мішку десь під його оком. І сказав він тоді одне-єдине слово:
— Гм.
Оце Гм було все, що коли-небудь казав чи навіть міг коли-небудь сказати Даркус. Ви могли б запитати Даркуса про все, що завгодно, у будь-який час доби, розпочати допитувати його, просто розмовляти з ним, заклинати, виказувати йому свою любов, звинувачувати його чи доводити власну правоту — на все він мав лише одну відповідь.
— Кажу — хіба я не права, нє, Даркусе?
— Гм.
— А він не такий! — повернувшись до Клари після схвального рохкання Даркуса, вигукнула Гортенз. — Той хлопець, з душею якого ти хтіла би себе пов’язати! Скілько тобі говорити — в тебе нема часу на тих лобурів!
Адже у помешканні Бовденів добігали останні дні. Надворі був уже 1974 рік і Гортенз готувалася до Кінця Світу, про котрий навіть зробила помітку кульковою ручкою в господарській книзі — 1 січня 1975 року. Й таке рішення аж ніяк не було особистим психозом Бовденів. Разом з нею на цей день чекали ще вісім мільйонів Свідків Єгови. Так що у Гортенз була велика, хоча й доволі ексцентрична компанія. Їй навіть (як секретарю Ламбетської гілки Царственої Громади) надійшов особистий лист з копією підпису Вільяма Дж. Рейнджфорта із найбільшої Царственої Громади у США (Бруклін), в якому зазначену дату було підтверджено. Кінець світу вказали офіційно, вивели позолоченими літерами, так що Гортенз з такої нагоди купила для листа гарнюню рамочку з червоного дерева. Рамка стояла на почесному місці — телевізорі, встеленому серветочкою, між скляною Попелюшкою в бальній сукні та чайним обрусом з вишитими на ньому Десятьма Заповідями. Гортенз запитала Даркуса, чи подобається йому така оздоба, і він прогумкав у відповідь своє підтвердження.
Кінець світу наближався. І це не була жодна помилка — власне, в цьому й запевняли Ламбетську гілку церкви Свідків Єгови — як у 1914 чи 1925 роках. Тоді обіцяли, що нутрощі грішників звисатимуть з дерев, а тепер — нутрощі грішників з крон дерев таки мусили звисати. Вони так довго чекали часу, коли ріки крові переповнять водостоки центральних вулиць, і тепер їхня спрага мала бути вгамована. Час настав. Час було цього разу визначено точно, а інші дати, котрі хтось там вказував у минулому, були не більш як наслідки дошкульних помилок: десь там забули додати, щось там забули відняти чи винести одиницю за дужки. Але тепер усе було точно. Справжня дата — 1 січня 1975 року.