Отак і трапилося, що Клара перші три години свого заміжжя провела в Чипсайдському поліцейському відділку, тримаючи у руках туфельки та спостерігаючи, як її рятівник гаряче сперечається з інспектором, котрий навідріз відмовлявся вникати в глибини Арчібальдової інтерпретації правил недільного паркування.
— Кларо, Кларо, люба моя…
Це був Арчі, котрий пробирався повз неї до входу, несучи перед собою кавовий столик.
— Сьогодні увечері прийдуть Ікболи, і тому б я хотів уже трохи навести лад у цьому домі — вважай, бо я тут носитиму речі.
— Тобі треба поміч? — терпляче запитала Клара, все ще не розігнавши чарів свого денного сну. — Я можу щось занести нагору, якщо…
— Ні, ні, ні, я все зроблю сам.
Клара встала і взялася за край столика:
— Дай мені хоч…
Арчі заметушився, намагаючись водночас вхопитися і за ніжки стола, і за його масивну скляну поверхню.
— То чоловіча робота, кохана.
— Але ж… — Клара з неймовірною легкістю підняла важке крісло і поставила його перед Арчі, котрий віддихувався на сходах передпокою, — це не проблема. Як тубі треба дупумога, тіко пупроси, — і вона легко провела рукою по його спітнілому чолі.
— Так, так, так, — він знервовано відштовхнув її, неначе відганяючи муху, — я ж і сам можу впоратися, ти знаєш.
— Я знаю.
— То чоловіча робота.
— Так, так. Я знаю… я не мала на увазі…
— Послухай, Кларо, просто не стій у мене на дорозі і я все зроблю, окей?
Клара дивилася, як він закасує рукави й знову береться до столика.
— Якщо ти справді хочеш чимось допомогти, люба, то починай заносити в дім свій одяг. У тебе його стільки, що в ньому можна втопити цілий довбаний крейсер. Я поняття не маю, як ми все те помістимо в такому малому приміщенні.
— Я вже казала, ми мужемо пуловину викинути, як то треба.
— Я цього не казав. Не казав же, так? Як там наш комод?
Це був чоловік, ніколи не здатний прийняти рішення, не здатний визначити свою позицію.
— То саме: як тубі він не пудобається, ту хай йуго заберут назад. Я купила йуго, бо мені видавалос’, шо він тубі пудобається.
— Слухай, люба, — сказав Арчі, насторожившись, що вона підвищила голос, — то ж все-таки були мої гроші, то було б гарно запитати і мою думку.
— Чулувіче! Та то ж тіко кумод! І він червоний! А червоний — то червоний і червоний. Чуго тебе вже нервує червоний?
— Я просто намагаюся, — почав Арчі, понижуючи голос до хрипкого шипіння (улюблена голосова зброя всіх домашніх воєн: щоб не чули діти/сусіди), — я лише хочу трішки додати стильності цій оселі. Послухай, це ж наше нове життя, добрий район… давай не будемо сваритися. Давай кинемо монетку; отже, якщо випаде королева — цей комод лишається, якщо герб, то…
Справжні коханці можуть хтозна-як сваритися, але вже за секунду вони знову кинуться одне одному в обійми; більш досвідчені — перше підуть сходами в кімнату нагорі і вже лише там перестануть сердитися. Якщо відносини на межі повного розриву, то перш ніж виникне спонука повернутися до своєї половини — бажання допомогти, якийсь спогад про дотик дитячої руки чи тепле переживання, — ображені чоловік чи жінка можуть опинитися за два квартали униз по вулиці, а то й за дві країни на схід від місця сварки. За цією шкалою Ріхтера Клара щойно починала по-справжньому дратуватися. Вона повернулася до воріт, зробила два кроки і зупинилася.
— Королева! — закричав Арчі, здається, навіть без видимого обурення. — Комод залишається! Бачиш? Не так уже й важко було знайти рішення.
— Я не хтіла сваритися, — вона повернулася до нього обличчям, наново вирішивши пам’ятати про свій борг перед ним, — ти сказав, що Ікболи прийдуть на обід, то я просто думала… якшо вуни схочуть, шуби я гутувала їм каррі — тобто я вмію гутувати каррі, — але то мій спосіб гутувати каррі.
— Та перестань, вони зовсім не такі індуси, — роздратовано сказав Арчі, котрий і припустити не міг такого повороту справ. — Сем буде їсти будь-яке м’ясо, як і будь-який інший чоловік. Він подає страви в індійському ресторані, так що, гадаю, не захоче бачити їх ще й тут.
— Ну, я просто пудумала…
— Ну, будь ласка, Кларо, не треба.
І він ніжно поцілував її у чоло, хоча для цього їй довелося трішки зігнутися.