— Братіку, а що я можу для тебе зробити?
Самад набрав повітря.
— Справа от у чому…
Доки він говорив, очі Ардашіра дедалі більше скляніли, його худющі ноги конвульсивно сіпались під столом, а пальці згинали та розгинали скріпку, аж доки не вигнули її у формі літери А. А — Ардашір. «Справа от у чому…» Так, у чому, власне, справа? Ага, справа в будинку. Самад якраз переїжджав зі Східного Лондона (де абсолютно неможливо виховувати дітей, справді — тут Ардашір погодився — там не можна виховувати дітей, якщо тільки не хочеш завдати їм каліцтва), зі Східного Лондона, з його неофашистськими бандами, на Північ, навіть північний захід, де все більш… більш… ліберально.
А тепер що, його черга говорити?
— Братіку… — сказав Ардашір, змінюючись на обличчі, — … це не моя справа купувати будинки працівникам, брати вони мені чи ні… я даю тобі зарплату, братіку… Так робиться бізнес у цій країні.
Ардашір навіть пересмикнув плечима, коли говорив, неначе вказуючи, що глибоко засуджує «бізнес у цій країні», але мусить йому коритися. Увесь його вигляд казав, що його змушують, це британці змушують його заробляти такі скажені гроші.
— Ти не зрозумів мене, Ардашіре. Я взяв позику і купив будинок. Це вже наш будинок і ми вже переїхали…
«Яким же чином йому вдалося це зробити? — думав собі Ардашір, дістаючи ще одну скріпку з нижньої шухлядки столу. — Та він, напевне, змусив по-рабськи працювати свою дружину».
— Мені треба лише маленьку надбавку до зарплати, щоби легше збутися того кредиту. Щоби нам трохи вільніше дихалося на новому місці. Щоби Алсані було легше, бо, ну, вона ж вагітна.
Вагітна. Важко. Тут треба було проявити чудеса дипломатії.
— Не зрозумій мене неправильно, Самаде, ми обоє інтелігентні, щирі люди, тож я можу сказати тобі прямо… Я знаю, що ніякий ти не довбаний офіціант, — зашепотів він, аби заповнити чимось паузу, а після того поблажливо посміхнувся, так, ніби сказав щось сороміцьке, щось, що мало б їх зблизити, — я дуже добре розумію твоє становище… Звісно ж, розумію… але й ти повинен зрозуміти моє… Якщо я роздаватиму на дурничку гроші кожному родичу, котрий у мене працює, то скоро ходитиму по світу, як той божевільний містер Ганді. Не матиму горщика, щоб попісяти. Я і так кручуся, як можу. От тобі приклад: якраз оце зараз отой нікчемний Товстий Елвіс, брат моєї дружини Гусейн-Ішмаель…
— Різник?
— Ага, різник — він вимагає, щоби я платив більше за його смердюче м’ясо! «Ардашіре, ну ти ж чоловік моєї сестри!» — каже він мені. А я йому кажу: «Але Мухамеде, це ж роздрібна торгівля…»
Тепер була Самадова черга завмерти і подивитися перед себе скляними очима. Він подумав про свою дружину Алсану, котра була зовсім не така покірна, як він думав про неї, коли одружувався, — їй він сьогодні мав принести погані новини; а вона ж, Алсана, часом впадала у справжню лють, та що там казати — то були цілі напади гніву. Дальші та ближчі родичі Самада вважали це поганим знаком, побоювалися, чи немає в родині Алсани якоїсь «підозрілої розумової недуги»; вони співчували Самадові, як співчувають людині, яка придбала крадену машину з набагато більшим пробігом, ніж можна було собі думати. Самад же у своїй наївності вважав, що жити з такою молодою жінкою буде… просто. Проте Алсана — ні, Алсана простою не була. Напевне, тепер всі молоді жінки такі, думав Самад. Наприклад, наречена Арчі… минулого вівторка він також побачив щось вельми непросте у її очах. З молодими жінками все тепер не так, як раніш.
Ардашір закінчив свою, як він вважав, вельми красномовну тираду, відкинувся на крісло вдоволений і заходився скручувати зі скріпки букву М — Мухул, котра мала спочивати на його коліні поруч з А — Ардашір.
— Ой, дякую, сер, — сказав Самад, — який же я вам вдячний.
Того вечора був жахливий скандал. Алсана пожбурила на підлогу швейну машинку разом з недошитими модними чорними штанами.
— Усе це дарма! Скажи мені, Самаде Мія, який сенс переїжджати у цей красивий, справді вельми красивий будинок, якщо в нас нема що їсти?
— Це гарний район, у нас тут друзі.