— А хто вони? — вона грюкнула своїм маленьким кулачком по кухонному столу, від чого сіль і перець підлетіли вгору в красивому піруеті й видовищно розсипались у повітрі. — Я їх не знаю! Ти бився на давній забутій війні з якимось британцем, котрий тепер одружився з чорною дівкою! Чиї вони друзі? І серед цих людей мають рости мої діти? Будуть гратися з їхніми чорно-білими дітьми? Але ти мені не сказав, — вигукнула вона, повертаючись до своєї улюбленої теми, — де у цьому домі їжа? — Алсана театральним жестом розчахнула кухонну шафку: — Де їжа? Може, будемо їсти порцеляну? — Дві тарілки полетіли на підлогу й розбилися на друзки. Вона поплескала по своєму животу, наче звертаючись до ще не народженої дитини, і кивнула на порцелянові скалки: — Хочеш їстоньки?
Тоді Самад, котрий теж любив мелодраматичні жести, кинувся до холодильника, розчахнув його і вивалив на підлогу кухні цілу гору м’яса. Його мати, говорив він, ночами не спала, аби приготувати сім’ї попоїсти. Вона не витрачала родинні гроші, казав він, як Алсана, купуючи готові страви, йогурти і консервовані спагеті.
Алсана з розмаху лупнула його в пузо.
— Ах, Самад Ікбол — традиціоналіст! Може, мені ше вийти на вулицю і одяг у відрі попрати? До речі, цікаво, як там мій одяг? Його їсти можна?
Доки Самад переводив подих, тримаючись за живіт, вона тут же, на кухні, заходилася скидати з себе все до останньої нитки, жбурляючи одяг просто на морожену ягнятину, залишки якої Самад приносив з ресторану. Вона постояла перед ним гола, демонструючи перші ознаки вагітності, а далі накинула довгий брунатний плащ і пішла з будинку.
Одначе й вона, гупнувши за собою дверима, подумала і зрозуміла, що це була правда: гарний район; не могла заперечувати, що, поки йшла зараз до траси, змушена була минати хіба дерева, а не бездомних та купи сміття, як у Вайтчепел. І дитині тут було б добре — цього теж не могла відкинути. Алсана десь глибоко всередині вірила, що життя серед зелені добре впливає на моральність дітей, а тут праворуч від її будинку починався Гладстон Парк, потужний зелений масив, названий на честь ліберального прем’єр-міністра (Алсана походила з поважної й давньої бенгальської сім’ї, а тому читала британську історію; але подивіться на неї тепер! Ото якби хтось із родичів побачив її зараз!..), а в ліберальній традиції всі парки облаштовувались без загорож, не те що елітний Королівський парк (часів королеви Вікторії), з його шпичастим металевим парканом довкола. Віллесден не був аж таким мальовничим, як район Королівського парку, але тут було гарно. Нічого заперечити. Зовсім не схоже на Вайтчепел, де після промови першого-ліпшого божевільного неофашиста доводилося ховатися в підвалі, доки скінгеди розбивали їм вікна своїми кованими сталлю черевиками. Цілі потоки дешевої та безглуздої тупості. А тепер вона вагітна, їй потрібно трохи миру і спокою. Хоча й тут було чимось подібно: от чого вони всі так дивно витріщаються на неї, малу жінку-індуску, котра крокує вздовж траси у довгому макінтоші, а її пишне волосся розвівається у всі боки, як саме бажає? «Кебаби Маліка», «У містера Чонга», «У Раджі», «Пекарня Малковича», — читала вона нові для неї вивіски, доки проходила повз них. Схоплювала все одразу. Вже бачила, як воно тут є насправді. «Ліберальний район? А дзуськи!» Ніхто не є більш ліберальним нині, ніж будь-хто інший. Просто тут, у Віллесдені, не було якихось одних, які б почувалися достатньо сильними, щоби нападати на якихось інших і заганяти їх у підвали, доки розлітаються вщент їхні вікна.
— Сенс виживання у самому виживанні, — сказала Алсана вголос (вона зверталася до своєї дитини — поклала собі передавати їй хоча б одну мудру думку щодня) і зайшла до салону «Дикі капці», сповістивши дзвіночком про свій прихід. Тут працювала її племінниця Ніна. Старомодна швацька майстерня. Ніна прибивала шпильки до жіночих туфель.
— Алсано, ти виглядаєш, як чорті-шо! — вигукнула Ніна по-бенгальськи. — Шо за жахливий плащ?
— Не твоя справа, що це, — відповіла Алсана по- англійськи, — я прийшла, щоб забрати черевики свого чоловіка, а не щоби базікати зі своєю племінницею-соромітницею.
Ніна вже до такого звикла і знала, що з приїздом Алсани у Віллесден нападок тільки побільшає. Раніше речення були довшими, наприклад, Ти нічо’ не здобула, лиш сором… або Моя безсоромна племіннице… Проте зараз у Алсани вже не було ні бажання, ні сил щоразу намагатися викликати шок такими фразами, а тому вона завжди говорила своє «племінниця-соромітниця», використовуючи як загальну мораль до всього, що могло бути сказано і відчуто.