— Бачиш ці підошви? — запитала Ніна, відкидаючи з очей пасмо пофарбованого набіло волосся й подаючи Алсані з полиці Самадові черевики разом з невеликим блакитним талончиком. — Вони настільки стерті, тітонько Алсі, що мені довелося реконструювати їх від основи. Від самої основи! Шо він в них робив? Бігав марафон?
— Він працює, — скупо кинула Алсана. — І ще молиться, — додала вона, бо любила виказувати людям свою поважність та й, врешті, була насправді вельми традиційною та релігійною й не потребувала, власне, нічого, окрім дрібки віри. — І не називай мене тітонькою, бо я лише на два роки старша за тебе, — Алсана кинула черевики в пластиковий пакет і наготувалася йти.
— А я думала, люди моляться на колінах, — відповіла Ніна з легким смішком.
— Та по-різному, — кинула Алсана, вже виходячи за двері, від чого знову дзеленькнув дзвінок, — моляться, коли сплять, коли прокидаються, гуляють. Ми завжди перед очима Творця.
— Ей, а як там новий будинок? — крикнула Ніна їй услід.
Але та вже пішла. Ніна струснула головою й зітхнула, спостерігаючи, як її молода тітка зникає вдалині вулиці, неначе маленька брунатна куля. Алсана. «Вона, — думала собі Ніна, — водночас і молода, і стара. Така чуттєва, така прямолінійна у своєму довгому, також сповненому чуттєвості плащі, але при цьому виникає враження…»
— Хей, міс! Я тута маю мешти, до яких тре глянути, — почувся голос із глибини кімнати.
— Дивись краще за своїми цицьками, — сказала Ніна у відповідь.
На розі біля пошти Алсана пригальмувала, скинула свої незручні сандалі й узула черевики Самада. (Дивовижно, але при своєму малому зрості вона мала величезні ноги. Тому коли дивитися на неї, складалося враження, що їй треба ще трохи підрости.) Вона миттю скрутила своє волосся у зручний вузол й щільніше загорнулася в плащ від надокучливого вітру. Далі вона рушила вгору вулицею попри бібліотеку й почала підніматися невеликою зеленою алеєю, котрою ніколи не ходила раніше.
— Виживання — це все, маленький Ікболе, — сказала вона своєму животу, — виживання.
Десь на половині дороги на пагорб вона перетнула вулицю, маючи намір звернути ліворуч і, зробивши коло, повернутися назад на головну дорогу. Проте коли вона наблизилася до великого білого фургона з відчиненими задніми дверцятами і заздрісно кинула поглядом на меблі всередині нього, їй довелося також упізнати і їхню господиню — чорношкіру дівчину, котра лежала тут же, на моріжку за огорожею, й задумано дивилася в бік бібліотеки (а сама ж майже гола, ага! Якоюсь рожевою курточкою тільки й прикрита — мало що не в білизні), так ніби у цьому напрямку лежало її майбутнє. Алсана одразу ж спробувала знову перейти на інший бік, але відчула, що її помітили.
— Місіс Ікбол! — гукнула Клара й помахала їй рукою.
— Місіс Джонс.
Обидві жінки миттєво знітилися через свій одяг, проте, ще раз глянувши одна на одну, одразу ж віднайшли певність.
— Хіба ж це не дивно, Арчі? — почала Клара, старанно вимовляючи всі приголосні. Вона поклала собі за мету позбутися акценту й намагалася використати кожну нагоду, щоби повправлятися.
— Що-що? — запитав Арчі, котрий на той час був у холі й роздратовано воював з книжковою шафою.
— Ми ж щойно про вас говорили, — знову повернулася Клара до Алсани, — ви в нас нині обідаєте, так?
«Чорношкірі люди, як правило, вельми доброзичливі», — подумала та, усміхаючись до Клари у відповідь і підсвідомо додавши цей факт до решти «за» у переліку «за» і «проти», котрі стосувалися її нової знайомої. З-поміж осіб кожної меншини, котра їй не подобалася, Алсана любила вирізняти когось, хто б слугував винятком для її духовної рівноваги. У Вайтчепел залишилося багато таких спасенних. Китайський хіромант містер Ван, столяр-єврей містер Сегал, домініканка Розі, котра вчащала до них, сподіваючись, на превелике задоволення та жаль Алсани, навернути її в лоно адвентистів сьомого дня, — всі ці щасливчики заслуговували на Алсанине золоте всепрощення, ніби бенгальські тигри, магічним чином позбавлені своїх шкур.
— Ага, Самад казав про це, — відповіла Алсана, хоча цього й не було.
Клара розцвіла:
— Добре… добре!
На мить запала мовчанка. Ніхто не знав, що сказати далі. Обидві жінки глянули вниз уздовж вулиці.
— Ваші черевики виглядають вельми зручними, — завважила Клара.
— Так. Так. Бачите, мені доводиться багато ходити. Та ще й з цим… — Алсана поплескала себе по животу.
— Ви вагітні? — здивовано запитала Клара. — Ви така ладна, шо туго навіть не скажеш.
Клара сказала і вмить зашарілася: коли вона хвилювалася або тішилася, то знову збивалася на свою звичну говірку. Алсана тільки посміхнулася, бо не до кінця зрозуміла, що та мала на увазі.