— Містере Гіроу?
Кельвін знизав плечима.
— Я б міг збрехати тобі, Арчі, міг би сказати, що ми щось там наплутали зі списками; я б трохи покопався у своїх гнилих мізках і виловив би там яку-небудь смачну причину того, що маю сказати, — але ти вже великий хлопчик, Арчі. Ти б точно тоді зателефонував у ресторан і дізнався б, ти ж не бабуїн якийсь, Арчі, у тебе є клепка в голові, ти точно знаєш, скільки буде два на два….
— Чотири.
— Чотири — точно, Арчі. Ти знаєш, що буде чотири. Розумієш, Арчі, що я намагаюся тобі сказати? — прорік містер Гіроу.
— Нєа, містере Гіроу, — відповів Арчі.
Кельвін наготувався припинити бігати навколо.
— Пригадай ту офісну вечірку минулого місяця, Арчі, — нам було незручно і неприємно. А незабаром ми матимемо ще одну таку ж, тільки разом з працівниками філіалу компанії в Сандерленді — нічого особливого: десь із тридцять осіб, каррі, пиво, трохи бугі… як я вже сказав, Арчі, я не расист…
— Расист…
— Та я плював на цього Еноха Павела… але, знову ж таки, де в чому він має рацію, хіба ні? Надходить певний момент перенасичення, і люди починають почуватися дещо незручно… Бачиш, і от він каже…
— Хто?
— Павел, Арчі, Павел — намагайся стежити за моєю думкою — проходив певний час, і всього, що він говорив, ставало вже забагато, ні? Я маю на увазі, що це ніби Делі, в яке ти потрапляєш у Евстоні кожного ранку в понеділок. Ото деяким людям тут — бачиш, я себе до них не зараховую — здається, що твоє ставлення є дещо дивним.
— Дивним?
— Розумієш, дружинам співробітників ця особа не подобається, тому що, скажемо прямо, вона направду красива — в неї фантастичні ноги, Арчі, я хочу привітати тебе з такими ногами, — а чоловіки, хм, чоловікам просто не подобається розуміти, що вони трохи хочуть ще когось, коли вони отак-от разом сидять на офісній вечірці зі своїми законними дружинами, особливо якщо ця особа є… ну, ти розумієш… і вони взагалі не знають, що з цим усім робити.
— Хто?
— Що?
— Про що ви говорите, містере Гіроу?
— Дивись, Арчі, — сказав Кельвін (піт тепер стікав по ньому струмками, що було справжньою катастрофою для чоловіка з такими волохатими грудьми), — візьми-но оце, — Кельвін через увесь стіл підсунув до Арчі цілу купу талонів на харчування.
— Це в нас залишилося після останньої лотереї, пам’ятаєш, був розіграш, коли можна було отримати ту нову модель авто.
— А, ні, я ж тоді виграв рукавички для кухні, так що, містере Гіроу, в цьому немає необхідності…
— Бери, бери, Арчі. Тут на загальну суму п’ятдесят фунтів, і їх можна реалізувати в п’яти тисячах їдалень по всій Британії. Візьми. Кілька разів поїси за мій кошт.
Арчі обережно взяв талони, ніби кожен з них сам був купюрою в п’ятдесят фунтів. Кельвін на мить замовк, бо побачив в очах Арчі сльози щастя.
— От, я навіть не знаю, що сказати, — почав Арчі, — я майже постійно обідаю в одному й тому самому місці. Якщо вони їх приймають, то я за все життя цього не з’їм. Вельми вдячний.
Кельвін приклав до лоба хусточку.
— Та то пусте, Арчі, не варто і згадувати. Будь ласка.
— Містере Гіроу, — Арчі кивнув на двері, — а можна я… просто хотів зателефонувати кільком людям, знаєте, повідомити їм новини про мою дитину… якщо ми тут уже закінчили.
Кельвін кивнув, заспокоївся. Арчі піднявся з місця. Він уже майже взявся за клямку дверей, коли Кельвін ще раз підкинув свій «Паркер» і сказав:
— Ага, Арчі, ще одне… ну, це про ту офісну вечірку з гостями із Сандерленда… я поговорив з Морін і з’ясував, що ми не можемо запросити туди всіх… словом, ми кинули записочки з іменами у капелюх, і, знаєш, так вийшло, що якраз ти не йдеш. Ну, я сподіваюся, ти ж не надто жалкуватимеш? На таких вечірках, як правило, доволі нудно.
— Таки-так, містере Гіроу, — відповів Арчі, літаючи думками деінде (він саме молився Господу, щоби в «О’Коннелі» приймали такі талони); посміхався сам до себе, уявляючи, як полізуть на лоба очі в Самада, коли він вивалить перед ним на стіл купу цих ідіотських талонів аж на п’ятдесят фунтів.
Частково через те, що місіс Джонс завагітніла майже одночасно з місіс Ікбол, а частково через збіг їхнього розпорядку дня (на той час Клара вже працювала погодинно вихователем підліткового клубу в Кілбурні й опікувалася групою з п’ятнадцяти тінейджерів, афросів до мозку кісток, вбраних у спортивні костюми «Адідас», брунатні шийні хустки, кросівки «Велкро» — п’ятнадцять припечених сонцем тіней, — а Алсана у тому ж Кілбурні, лише за рогом, відвідувала пренатальні курси для жінок-азіаток), обидві жінки почали бачитися частіше. Такі несміливі на початку стосунки — кілька спільних обідів у місті, десь-якась випадкова кава — починалися як своєрідна партизанська війна проти їхніх чоловіків, але з часом переросли у справжню дружбу. Вони відмовилися стати співучасниками чоловічого замилування суспільним життям, а відтак мали час насолоджуватися іншими його гранями: прогулюватися, ходити на пікніки, сперечатися і вчитися, а ще дивитися старі французькі фільми, на сеансах яких Алсана скрикувала і закривала руками обличчя, щоразу, коли з’являвся хоч натяк на оголене тіло («Заберіть це! Ми не хочемо дивитися на цю гидоту!»), а Клара ніби підглядала, як живе інша частина людства, та частина, котрій знайомі романтика почуттів, пристрасть та життєва насолода. Та, інша частина людей, котрі мають секс. Це життя могло б бути і її життям, якби вона одного прекрасного дня не опинилася на вершечку сходів, біля підніжжя яких сидів Арчібальд Джонс.