— …а Арчі хоче назвати Сарою. Ну, проти Сари нема шо усубливо заперечувати, ну але і нема чуго тоже тішитися. Я думаю, шо якби з мене була добра жінка для Авраама…
— Ібрагіма, — не стільки з коранічного педантизму, скільки інстинктивно поправила Алсана, — він народжував дітей, навіть коли йому було сто років, бо ж на то була воля Аллаха.
Ніна встряла в розмову, не даючи їй повернути в небажане русло:
— Мені подобається Айрі. Прикольне ім’я, колоритне і ні на що не схоже.
Алсана була в захопленні.
— Та дай собі спокій, думаєш Арчібальду не все одно, чи воно колоритне і ні на що не схоже? Я б на твому місці, золотко, — сказала вона, поплескавши Клару по коліні, — я б таки назвала Сарою і на тому все. Інколи цим чоловікам треба дозволяти наполягти на своєму. Все за дрібничку — як це сказати англійською? За дрібничку, — вона приклала пальця до міцно стулених губ, неначе сторож при воротах, — шш.
Але племінниця-соромітниця у відповідь швидко-швидко закліпала своїми пишними віями, накинула університетський шарф на голову, як чадру, і сказала з сильним акцентом:
— О, так, тітонько, так, така собі маленька індійська жінка, котра тільки й знає підкорятися. Весь час мовчиш, бо він до тебе говорить. І навіть якщо ви кричите і обзиваєте одне одного, він усе одно тебе не чує. Врешті-решт його все одно буде зверху, бо він може робити, що йому завгодно і коли завгодно. І більшу половину часу ти навіть не знаєш, де він, чим займається і що відчуває. Надворі 1975 рік, Алсі. Ти вже не зможеш керувати стосунками у такий спосіб, як пропонуєш. Це тобі не в Індії. Тут, на Заході, чоловік і жінка мусять спілкуватися, вони повинні слухати одне одного, інакше… — і Ніна подула на долоню, неначе зганяючи з неї примарну хмаринку.
— Ну, як горохом об стіну, — поважно відказала Алсана, закривши очі й похитуючи головою, — це якраз тобі належало б слухати. Аллах свідок, я завжди поводжуся так, як чоловік поводиться зі мною. Але можеш бути певна — мені не все одно щодо нього. А правда полягає в тому, що, аби шлюб не розпався, не потрібні всі ці розмови, розмови і ще, і ще раз розмови — всі ці «я тобі те», «мені подобається це» — всі ці викриття, про які пишуть у книжках: особливо коли твій чоловік старий, зморшкуватий і розпадається на частини, ти вже не хочеш знати, що там за таємниці ворушаться під ліжком чи торохтять кістками у шафі.
Ніна тільки поморщилася, Клара також не знайшла, що відповісти, й тому пакунок з рисом пішов на наступне коло.
— До того ж, — сказала Алсана після паузи, склавши вкриті гусячою шкірою руки попід грудьми і явно тішачись, що розмова постійно кружляє довкола тем, пов’язаних з цими пишними об’єктами її анатомії, — жінки з сімей, подібних до наших, повинні знати, що тиша, тобто все не сказане, є найкращим рецептом доброго подружнього життя.
Адже всі троє виростали у строгих, релігійних родинах, у яких Господь був незримо присутнім щоразу, коли всі сідали до столу, просочувався у всі дитячі забави й сидів під простирадлами в позі лотоса, щоби, присвічуючи ліхтариком, перевіряти, чи не коїться там бува чого недозволеного.
— Тоді давай я скажу прямо, — саркастично підсумувала Ніна, — ти вважаєш, що невелика доза гноблення просто необхідна для доброго шлюбу.
Алсана закипіла, ніби хтось натиснув на ній невидиму кнопку:
— Кажеш, гноблення?! Яке пусте і дурне слово! Я всього лиш маю на увазі здоровий глузд. Ким є мій чоловік? А ким є твій? — вона кивнула на Клару. — Вони прожили по двадцять п’ять років, коли ми ще навіть не народилися. Хто вони? На що вони здатні? Чия кров у них на руках? Який запашок, який присмак у їхніх приватних справ? Хто про те знає? — й вона рвучко піднесла вгору руки, засилаючи у несвіже кілбурнське повітря свої питання та разом із ними — зграйку переляканих горобців. — От, що ти не розумієш, племіннице-соромітнице, що не розуміє ніхто з вашого покоління…
На це Ніна так поспішала заперечити, що з рота в неї випав шматок цибулі:
— Мого покоління? Та шоб я здохла, Алсі! Ти ж тільки на два роки за мене старша!
Проте Алсана продовжувала, неначе ніж, протинаючи кпини та лайки племінниці-соромітниці:
— …так це те, що люди довкола не мають бажання знати про всі запахи чужої брудної білизни.
— Але ж, тітонько! — Ніна перейшла на вищі тони, бо цей пункт — влаштований за розрахунком шлюб Алсани — становив саме осердя їхньої постійної суперечки. — Як ти можеш жити з кимсь, кого ти не знаєш від діда-прадіда?