— Я хочу тобі дещо сказати, — мовив Арчі, спостерігаючи, як склепіння церкви відбиваються в Самадових очах, — знаєш, якби мені залишилося всього кілька годин життя, я б не малював на стелі картини.
— Ну, тоді скажи мені, — відізвався Самад, роздратований, що йому перервали такі любі роздуми, — що б ти такого значного зробив, якби тобі лишалося жити лише кілька годин? Довів би теорему Ферма? Вивчив би аристотелівську філософію?
— Що? Чию? Ні… я б, знаєш… я б зайнявся коханням — з дамою, — відповів Арчі, засоромившись власної недосвідченості, — розумієш… то було б востаннє.
Самад розреготався:
— Скоріше, вперше.
— Та перестань. Я серйозно.
— Ну, добре. А якби під рукою не було отих самих дам?
— Хм, ну можна завжди, — тут Арчі зашарівся, ніби скринька британської пошти, бо то був його власний спосіб скріпити дружбу, — можна, як то кажуть в армії, поганяти шкурку!
— Поганяти... — перепитав зневажливо Самад, — шкурку… і це все, так? Останнє, що б ти хотів зробити, перед тим як покинути цю марноту марнот, — це «поганяти шкурку»? Дістати оргазм?
Арчі, котрий походив з Брайтона, де ніхто не зважувався вимовляти такі слова, як оргазм, почав корчитися в конвульсіях істеричної сором’язливості.
— З кого смієшся? Є щось смішного? — здивувався Самад, намагаючись перебороти напад роздратування, хоча морфій ніс його думки десь далеко звідси.
— Ні з кого, — почав, затинаючись, Арчі, — ні з чого.
— Хіба ти не розумієш, Джонсе? Не розумієш… — Самад ліг на порозі церкви так, що його ноги опинилися надворі, далі підняв руки догори, до бані, — справа в намірі. Вони не ганяли шкурок, не тратили білу речовину, вони прагнули чогось більш тривкого.
— Чесно — не бачу різниці, — відповів Арчі, — якщо вже ти мертвий, то мертвий.
— О, ні, Арчібальде, ні, — меланхолійно шепотів Самад, — краще так не кажи. Треба проживати життя з чіткою певністю, що по тобі щось залишиться. Ми є істотами, котрим важать наслідки, Арчібальде, — продовжував він, вказуючи на церковні стіни, — вони це знали. І мій прадід це знав. Одного дня це зрозуміють і наші діти.
— Наші діти?! — Арчі аж підкинуло, так він здивувався. Можливість мати нащадків видавалася йому більш ніж віддаленою.
— Наші діти народжуються з наших вчинків. Те, що з нами стається, буде їхньою долею. О, вчинки таки залишаються. Дуже просто дізнатися, що буде, коли на тебе сипатимуть землю, мій друже. Коли заспіває товста жінка. Коли стіни западуться, небо потемніє, а земля втече із-під ніг. У той самий момент наші вчинки постануть перед нами. І не важливо, будуть на тебе дивитися Аллах, Ісус, Будда чи ні. В холодні дні людина може бачити своє дихання, а у спекотні — не може. Але в обох випадках вона дихає.
— Знаєш що? — сказав Арчі після паузи. — Якраз тоді, коли я покидав Фелікстоу, я бачив новий інструмент, на який можна насадити хоч гайковий ключ, хоч молоток, хоч і коркотяг. Дуже корисна штука. Я б достобіса хотів мати таку річ.
Самад секунду дивився на Арчі, а тоді струснув головою:
— Зайдемо всередину. Вся ця болгарська їжа мені просто шлунок вивертає. Треба трохи поспати.
— Ти зблід, — сказав Арчі, допомагаючи йому зайти.
— То все за мої гріхи, Джонсе, за мої гріхи, хоча грішу я так, аби не грішити більше, — Самад хихикнув сам до себе.
— Що ти робиш?
Арчі переніс вагу Самада на інше плече, й вони зайшли всередину.
— Я спожив дещо, — відказав Самад, перекривляючи літературну англійську, — ви, певно, не будете мати нагоди мене зрозуміти.