Арчі вельми добре знав, що Самад промишляє морфієм, знаходячи його в покинутих медичних шафках, проте він бачив, що той не хоче, аби він про це довідався, а тому лише сказав:
— Ану, покладімо тебе в ліжко, — і доніс Самада до купи матраців.
— Коли все це скінчиться, — сказав Самад, падаючи на них, — ми ще зустрінемося в Англії, правда?
— Звісно, — відповів Арчі, намагаючись уявити, як вони з Самадом прогулюються уздовж брайтонського пірса.
— Ти незвичайний англієць, сапере Джонс, я вважаю тебе своїм другом.
Арчі не був певен, чи є йому другом Самад, проте на такий вияв почуттів відповів широкою усмішкою.
— Побачиш, я і моя дружина запросимо тебе на обід десь у році так 75-му, коли ми обоє вже будемо пузатими дядьками і сидітимемо на купах грошей. Якось ми точно зустрінемося.
Арчі, котрому завжди не йшла іноземна їжа, лише слабко всміхнувся.
— Ми все життя залишатимемося друзями!
Арчі облишив Самада, витягнув і собі матрац й наготувався заснути.
— Добраніч, друже, — сказав Самад спокійним, вдоволеним голосом.
Вранці у село приїхав справжній цирк. Прокинувшись від вигуків і реготу, Самад швиденько вскочив в уніформу і схопився здоровою рукою за пістолет. Вийшов на просочене сонцем подвір’я і побачив російських солдатів у їхніх зеленавих гімнастерках; вони грали в чехарду, стріляли по бляшанках на головах одне в одного і кидали ножі у виставлені на паличках картоплини з примальованими до кожної з них вузькими чорними вусами. Виснажений таким відкриттям, Самад рухнув на сходи, зітхнув і, обхопивши коліна руками, підставив обличчя сонячному теплу. За секунду з їхньої схованки вигулькнув напіводягнутий Арчі й, не довго думаючи, вистрелив у повітря, щоби налякати уявного ворога. Проте цирк на подвір’ї й далі тривав — на них ніхто не звернув уваги. Самад посмикав Арчі за холошу штанів і жестом запросив сісти поруч.
— Що тут діється? — вимагав відповіді Арчі, протираючи очі.
— Нічого. Тут абсолютно нічого не відбувається. Фактично, все уже відбулося.
— Але ці люди, вони можуть бути…
— Подивись на картоплини, Джонсе.
Арчі глянув на нього широко вибалушеними очима:
— При чому тут картоплини?
— Це не картоплини, а гітлерівські голови, мій друже. Овочеві диктатори. Екс-диктатори, — він ткнув у одну із проколотих картоплин паличкою, — бачиш ці вузенькі вуса? Все закінчилося, Джонсе. Хтось усе закінчив замість нас.
Арчі взяв картоплину в руки.
— Це як чекати на автобус, Джонсе. Ми пропустили всю цю довбану війну.
Арчі гукнув до худющого росіянина, котрий саме намірився пронизати гітлерівську картоплину:
— Говорите англійською? Як давно все це закінчилося?
— Війна? — засміявся той, не вірячи своїм вухам. — Уже два тижні минуло, товаришу! Якщо маєте бажання ще постріляти, їдьте в Японію!
— Ніби пропустили автобус, — повторював, трясучи головою, Самад. У ньому розросталася велика злість, жовч підступала до горла. Ця війна могла дати йому нагоду. Він сподівався повернутися додому, вкритим славою, в’їхати в Делі тріумфатором. Коли йому ще випаде такий шанс? Усі знали, що війни, такої, як ця, напевне більше й не трапиться. Солдат, котрий говорив з Арчі, прогулювався подвір’ям. На ньому була літня російська форма: тонка матерія, трохи завелика гімнастерка з високим коміром, пілотка; міцний поперек стиснутий ременем, бляха якого виблискувала на сонці й сліпила Арчі зайчиками. Коли засліплення минуло, Арчі перевів погляд на кругле відкрите обличчя, побачив, що у солдата косує ліве око, а волосся кольору піску стирчить з-під пілотки абияк, навсібіч. Він був майже досконалим втіленням сонячного ранку, говорив англійською вільно, проте з американським акцентом, через що його мова шуміла в Арчі у вухах, немов морський прибій.
— То війна закінчилася от уже два тижні, а ви про це не знали?
— Наша радіостанція… вона не… — Арчі обірвав речення, не договоривши.
Солдат широко усміхнувся і завзято потиснув кожному з них руку:
— Ласкаво просимо в мирний час, джентльмени! А ми думали, що це росіяни про все дізнаються останніми! — і він знову радісно засміявся. Далі повернувся до Самада: — А де решта екіпажу?
— Більше нікого не лишилося, товаришу. Решта обслуги нашого танка мертві, і ми гадки не маємо, де наш батальйон.
— То ви тут не виконуєте жодного завдання?
— Е… ну, ні, — мовив спантеличено Арчі.
— Яке завдання, товаришу? — відказав Самад, котрого справді непокоїв шлунок. — Війну закінчено, і тому в нас більше немає завдань, — він сумно посміхнувся і потиснув руку росіянина своєю здоровою рукою. — Я піду всередину, — додав по хвилі, жмурячись. — Сонце. В баньки мені світить. Радий був вас бачити.