— Нi! — вигукнув Семен i прокинувся.
На нього стривожено дивився Тiм.
— Що сталося? — спитав Семен буркотливе. — Чого ти витрiщився на мене? Спати не даєш…
— Ти кричав у снi, — сказав Тiм, перевертаючись на другий бiк.
Семен прислухався до того, що робиться надворi, йому почувся трiск гiлок. Вiн схопив зброю, тихенько пiдвiвся i попрямував до виходу. Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:
— Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.
— А куди ти зараз iдеш? — спитав Тiм, не обертаючись.
— Подивлюсь, яка погода, — вiдповiв Семен.
Гра тривала далi.
Увiмкнувши ранцевi гравiтри, вони летiли низько над дорогою. Через кожнi десять кiлометрiв виходили на зв'язок. Праворуч вiд них громадилися скелi, зводячись зазубреними пiками в порожнє блiдо-бузкове небо. Лiворуч дорога по краю круто уривалась, iнодi траплялися напiвзгнилi дерев'янi стовпчики, що лишилися вiд колишньої огорожi. I скрiзь — в ущелинах скель, обабiч дороги — стримiли, наче дротянi «їжаки», кущi лиху.
Розвiдники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником. Зрiдка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була незаймана.
— Схоже на те, що тут немає бiлих звiрiв, — з пiдкресленою безтурботнiстю сказав Тiм. — А хотiлося зустрiти хоча б одного з них… Невже нам не пощастить?
«Страх невiдомостi непокоїть над усе», — згадав Семен рядок з вiрша i втiшив товариша:
— Може, ще й зустрiнемо. Тiльки невiдомо, кому тодi пощастить.
— Мабуть, вони вимерли з голоду, — бадьоро сказав Тiм. В голосi його виразно вчувалася надiя.
— Це було б непогано, — усмiхнувся Семен.
Попереду замаячила темна шапка горба, заросла кущами та деревами. Тiльки-но вони проминули його, за закрутом рiчки вiдкрилося мiсто. Блищали дахи будинкiв, вiдливала сталлю вода басейну посеред круглого майдану. Прямi вулицi простяглися вiд нього, мов променi зiрки.
Розвiдники довго роздивлялися мiсто в бiноклi. Здавалося, хоч один же хтось мусить з'явитися на цих вулицях, виглянути у вiкно, вiдчинити дверi будинку. Проте мiсто було безлюдне, й будинки скидалися на соти, з яких викачали мед i викурили бджiл.
Вони перелетiли через рiчку i кiлька разiв облетiли мiсто. Не помiтили нiчого пiдозрiлого й вирiшили опуститися на майданi. Оглянули його i вийшли на довгу пряму вулицю.
Гучно лунали кроки на плитах. Розвiдники трималися посеред вулицi, подалi вiд будинкiв. Скоса поглядали на вiдчиненi й напiввiдчиненi дверi, але заходити довго не наважувались. Пройшли повз магазин з виставленими у вiтринах товарами, повз майстернi. Тiм чекав, що ось-ось до їхнiх крокiв приєднається iнший звук. Вiн почав вдивлятися в порожнi вiкна: раптом там з'явиться чиєсь обличчя?
Семен зупинився бiля будинку iз зiрваними дверима й вибитими шибками. Стояв, трохи схилившись уперед, i його обличчя вiдбивало болiсний роздум.
— Зайдiмо? — спитав вiн i, не чекаючи вiдповiдi товариша, вiдповiв сам: — Зайдiмо.
Тiм пiшов слiдом за товаришем, поквапливо ставлячи на бойовий звiд пiстолет-лазер.
Вони опинилися в темному довгому коридорi. Мов три бiйницi, свiтилися входи до кiмнат.
— Постiй тут, — сказав Семен i ввiйшов до найближчої кiмнати.
За хвилину звiдти почувся його голос:
— Заходь.
Тiм розслабив пальцi, що стискали рукоятку пiстолета.
Кiмната, очевидно, була вiтальнею. Овальний стiл, шафи в нiшах, крiсла з високими спинками. Товстий шар пилюки лежав на меблях, на пiдлозi. Всi речi стояли на своїх мiсцях, нiчого не було перевернуто, розбито — нiяких слiдiв боротьби.
Вони оглянули другу кiмнату. То була спальня. Поперек широкого лiжка лежав скелет людини з поламаними шийними хребцями.
В третiй кiмнатi — дитячiй — вони побачили два скелети: дорослого й дитини. Скелет дорослого лежав бiли входу в кiмнату, скелет, дитини — в кутку. В обох — поламанi шийнi хребцi.
Навдивовижу ясно пригадав Тiм рядки записiв. Вiн побачив усю сцену загибелi людей, почув їхнi крики…
Враз пересохло в горлi, захотiлося швидше вибратися звiдси.
Однак Семен i не збирався йти. Вiн опустився на дитячий стiльчик, що жалiбно зарипiв пiд ним. Звук був неприємний — нiби вони почули скаргу мертвого дому.
Семен сидiв у незручнiй позi, зiгнувшись, поклавши пiдборiддя на колiна i напiвзаплющивши очi. Тiмовi здалося, що вiн знає, про що той думає, що згадує. Йому знову вчулися вiдчайдушнi крики, швидкi кроки, брязкiт зброї. Довгi бiлi тiла, що ожили в його пам'ятi, розпластувалися в стрибку. Вривався у вуха, пробивав голову навилiт жахливий писк.
Нiяк не вкладалася в рамки звичної логiки страшна арифметика. На цiй планетi бушували вiйни й повенi, виверження вулканiв i епiдемiї. Вченi застерiгали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали рiзнi пророцтва. Та хто мiг передбачити, що найстрашнiшою i невiдворотною небезпекою, «карою небесною» стануть якiсь невеликi тварини, названi бiлими звiрами.