Тiм помилявся: Семен думав не тiльки про цю планету. Вiн згадував: «…i тодi я сказав Євгеновi:
— Нам щонайменше потрiбен ще рiк.
Я знав, що представник президiї академiї прислухається до моїх слiв, що вiд нього залежить фiнансування наших дослiдiв. А втiм, i Євген пам'ятав про це.
— Нашi дослiди вже коштували немало! Ми не можемо без кiнця витрачати державнi грошi!
— Однак комусь це може обiйтися ще дорожче, — заперечив я.
Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене i демонстративно вiдвернулася.
— Кому ж? — засмiявся Євген. — Марсiанам?..»
Семен хитнув головою, вiдганяючи невiдчепнi спогади, i незграбно пiдвiвся. Потягнувся, розминаючись пiсля довгого сидiння.
— Мабуть, ми знаємо досить, — промовив вiн, не помiчаючи запитання в поглядi Тiма.
Вiн дiстав карту, звiрився з нею.
— Можемо летiти до озера Ланi. Звiдси недалеко, — сказав.
«Вiн так звик до мене, що забуває пояснювати свої рiшення, — думав Тiм. — Але хто з нас бiльше винен у цьому?»
Вийшовши на вулицю, вони ввiмкнули гравiтри i попливли в прозорому повiтрi. Пiд ними тяглися долини, геть зарослi чагарником лиху.
— Бiлi звiрi з'їдали дерева i людей, а їх з'їв чагарник, невесело пожартував Тiм.
Семен рiзко повернув до нього голову, наче тiльки цiєї митi згадав про зброєносця:
— Твоя правда! В записах теж сказано, що вони бояться чагарника. — Очевидно, для них отруйний навiть його запах, летючi масла, якi вiн видiляє. Уявляєш, який парадокс? З розвитком цивiлiзацiї люди знищували непотрiбний їм чагарник, вiдвойовуючи мiсця для полiв, та коли бiлi звiрi знищили людей, чагарник розрiсся i в свою чергу знищив бiлих звiрiв…
— Тодi ми скоро повиннi знайти їхнi останки, — дiйшов висновку Тiм. — Починаються болота, а чагарник лиху, як нам вiдомо, росте всюди, крiм болiт.
Внизу пропливли луки, пасма горбiв… Потiм горби скiнчились, заблищали ланцюжки озер. Судячи з опису i карти, розвiдники були поблизу мети.
Семен круто спiкiрував униз. Тiм — за ним слiдом.
— Поглянь-но! — вигукнув Семен, простягаючи руки. — Ось що мав побачити автор записiв, щоб знайти зброю проти бiлих звiрiв!
Береги великого круглого озера були всiянi кiстяками. Сотнi тисяч кiстякiв в однiй позi — спрямованi до озера, розпластанi в останньому стрибку.
— Вони йшли помирати туди, звiдки прийшли, — зненацька охрипнувши, промовив Семен. Вiн показав на далекий конус згаслого вулкана. — Це, певно, Священна гора.
Вони опустилися на самiй вершинi й недалеко вiд кратера натрапили на металевi уламки, якi стирчали з грунту. По формi їх було видно, що колись то були частини сферичної споруди. Семен дiстав нiж i почав обережно викопувати їх, зчищаючи налиплий грунт. Його обличчя ставало дедалi похмурiшим. Губи ворушилися. Тiм спробував за рухом губ вгадати слова, але марно.
…А Семен згадував губи Євгена. Вони витягнулися двома вузенькими смужками, примхливi зморщечки зникли.
«— Я багато прощав тобi, брате, коли ти заважав менi, — казав Євген. — Думаєш, я не розумiв, чому ти робиш так? Не тiльки Валя стала причиною. Ти просто заздрив менi! Все життя, вiд самого дитинства! Начебто я був винен у тому, що народився не таким, як ти.
Вiн навiть не думав, як ранять тi слова й та правда, що була в них.
— Але тепер ти намагаєшся шкодити науцi, якiй я служу, — вiв далi Євген. — А цього я тобi не дозволю!
Семен вiдвернувся — не хотiв бачити блiдого обуреного обличчя iз скривленими губами, що робили його майже невпiзнанним. I так, не дивлячись на Євгена, вiн промовив:
— Я залишаю твою лабораторiю. Назавжди. Мiняю професiю. Буду лiтати. Я бiльше не матиму нiякого вiдношення до твоїх дослiдiв.
На одну-єдину мить вiн зустрiвся очима з братом i побачив: той зрозумiв, якого болю завдав йому.
— Роби, як знаєш, — вiдповiв Євген. — Але пам'ятай: те, що лишиться пiсля нас, — це i є наша справжня цiна, наша суть, тобто ми самi».
…Тiм торкнув Семенове плече, щоб нагадати про себе. I тодi той насилу вимовив:
— У легендi була правда. Це небеснi звiрi. I знаєш, з якої планети?
В його очах з'явився недобрий блиск, який не сподобався Тiмовi. Вiн заглянув через плече товариша i побачив лiтери, вибитi на металi.
— Хай йому чорт, невже це…
Тiм замовк, пiдшукуючи потрiбнi слова. Його обличчя скривилося. Вiн хапав повiтря ротом, мов риба, захлинаючись вiд образи й лютi, вiд дурної безпорадностi, вiд свiдомостi того, що вже нiчого не можна змiнити, що все вже сталося. Цi почуття переповнювали його, гнiтили. Вiн не знав, як позбутися їх. Давлячись вiд огиди, вiн виплюнув кiлька непристойних слiв.