Розпластаний чернець тільки ледь чутно зітхнув і заплющив очі.
— О, не перебивайте ж мене! — із нетерпінням закричав Раймунд. — Вам було надано всі можливості говорити на свою користь, перелічувати ті сфери, де це згубне відкриття могло б позитивно себе проявити. Тепер буду говорити я! Крім потрясінь минущих будуть втрати непоправні. Загинуть стародавні витвори геніальних ювелірів. Зроблені з нікчемного ферруму, кому будуть потрібні ці прикраси? Зникнуть цілі ремесла, запустіють квітучі області, ніхто більше не піде в пустелю на пошуки каменів, що впали з небес, і хіба дикуни будуть нипати по непотрібних пісках. Зачахнуть науки, так-так, твої улюблені науки зачахнуть! Нині сотні астрономів сидять біля зорових труб, очікуючи появи боліда, — а кому він знадобиться завтра? Досвідчені й умілі в арифметичних діях учені розраховують час появи падаючих зірок. Навіщо?
Правитель замовк і обтер із чола піт. Алхіміки лежали непорушно.
— Чого ж ти мовчиш? — запитав правитель. — Тобі нема чого сказати! Ось тому я, хоч і з важким серцем, вирішив умертвити тебе й твого підручного, а заодно й шпигуна — він уже мертвий. Так що ніхто не довідається, чи одержали ви земне залізо і як вам це вдалося. Прощай!
Із цими словами маркграф вийшов. Алхіміки немов не помітили його відходу. Септимус лежав, заплющивши очі, а в темних зіницях Берґа ніхто не зумів би прочитати його думок, та нікого це й не цікавило.
Відтоді минуло майже півроку, і якось уранці правителя підняв з ліжка переляканий скарбник. Із залізними злитками й інструментом алхіміків сталося щось незрозуміле. Їх густо покривав наліт на зразок зеленої плівки, яка лягає на стару мідь, але брудно-рудого кольору.
Раймунд взяв у руки дивний молот Берґа. На долонях залишилися жовті плями. Правитель презирливо посміхнувся й мовив:
— Усе ж я мав рацію. Справжнє залізо не іржавіє. А це, — звернувся він до скарбника, — вичистити до блиску, набити з нього повновагі монети й таємно, вроздріб, пустити в обіг.
І, помовчавши, додав:
— Гроші чеканьте французькі.
І ця остання фраза найбільше переконує історика, що вся ця оповідь є чистісінькою, неприкрашеною правдою.
Ганс Щуролов
Господи, врятуй моє дитя!
Усюди жили чудеса. Вони ховалися під мітелками відцвілої трави, у калюжах, що позеленіли від спеки, серед надутих білих хмар, що прикрашали небо. Чудеса були цікаві, вони тяглися до Ганса, намагалися доторкнутися, зігнувшись у три погибелі визирали з-під кущів. Ганс не ображався, він і сам був цікавий. Якщо дивляться — отже, так їм краще, не треба заважати. Ось і зараз Ганс знав, що хтось притаївся за гілками, не зважуючись вийти. Нічого, у свій час з'явиться й він.
Ганс розв'язав торбинку, дістав житній сухар і почав голосно гризти. Крихти зібрав на долоні, широко розкрив її, показуючи всім, і тихенько свиснув. Із найближчого дерева злетіла пара пташок — незнайомих, їх Ганс бачив уперше. Сівши на краю долоні, пташки заходилися швидко дзьобати. Від частих обережних уколів боляче й солодко свербіла шкіра.
— А тепер що треба зробити? — запитав Ганс.
Пташки спурхнули, але за хвилину повернулися знову, упустивши на долоню по важкій перезрілій суниці. Злизнувши ягоди, Ганс підняв до губ сопілочку й узяв тонку ноту, намагаючись повторити ранкову пісню синиці. Але завмер, не почувши навіть, а просто зрозумівши, що той, хто стояв за кущами, дочекався свого часу й вийшов.
Ганс повільно підняв очі. Перед ним стояла босонога дівчинка років семи, у брудному й у багатьох місцях заштопаному платтячку. Дівчинка тримала за руку чотирирічне хлоп'я. Одразу було видно, що це брат і сестра. Хлопча стояло, учепившись у руку захисниці, й сопіло, насторожено розглядаючи Ганса. Руки й щоки дітей були густо вимазані зеленню, землею й суничним соком.
Ганс посміхнувся.
— Ти тут чаклуєш? — запитала дівчинка.
— Я тут обідаю, — сказав Ганс.
Він дістав із сумки ще один сухар, простягнув:
— Хочеш?
— Ти чаклуєш, — ствердно вимовила дівчинка. — Я бачила. І місце тут чарівне, ми завжди приходимо чаклувати на цю галявину, тому що тут під землею сама середина пекла.