— Та ну?! — здивувався Ганс. — І як же ви чаклуєте?
— Треба взяти лапу від чорної курки, стару зміїну шкіру і три краплі крові безневинної дитини, покласти все в горщик, який ніч простояв на цвинтарі, залити водою й варити цілих три дні. Якщо потім обляпати себе цим варивом, то відразу станеш невидимим.
— І виходить? — з цікавістю запитав Ганс.
— Три дні варити треба, — поскаржилася дівчинка. — Вода википає, а додавати не можна.
— А де ти збираєшся взяти кров безневинної дитини?
— А він навіщо? — дівчинка смикнула за руку брата. — Гансику, ти ж даси крові?
— Дам, — поважно сказав хлопчик.
— А я його потім чаклувати навчу. Так завжди роблять. Коли я була безневинною дитиною, старші дівчата в мене теж кров брали. Кололи палець і вичавлювали кров…
Ганс не витримав і розреготався.
— Значить… коли ти була… безневинною дитиною!.. А зараз ти хто?..
— Я пропаща душа, приречена на геєну огненну, — личко дівчинки залишалося серйозним. — Пан священик каже, що всі, хто вчиться чаклувати, гублять душу.
— Ось що, пропаща душа, — сказав Ганс, — давай їсти сухарі. У мене ще багато.
Він дав дітям по великій шкоринці, й коли вони сіли поруч на траву, сказав:
— Брата твого звуть Ганс, мене — теж Ганс, а тебе як?
— Її Лізою звуть, — оголосив Гансик.
— Отже ти, Лізхен, дуже хочеш бути невидимою?
— Ні, — відповіла Лізхен, — просто це найлегше. — Чорних курей у корчмаря повно, а зміїну шкіру в лісі знайти можна. Це ж не верблюд.
— Навіщо тобі верблюд? — здивувався Ганс.
— Начебто сам не знаєш? Голови приставляти. Людвіґ знайшов у батька на горищі мідну лампу. Це ж усі знають: якщо намазати мідну лампу верблюжою кров'ю, а потім запалити, то у всіх, кого лампа освітить, зробляться верблюжі голови, і вони так ходитимуть, поки не вимиєш лампу святою водою.
— Чудово! — зізнався Ганс. — хоча я бачив багато верблюдів і ще більше мідних ламп, а ось людини з верблюжою головою жодного разу не зустрічав.
— Так я й знала, що брешуть про голови! — обурено сказала Лізхен. — А ось ти краще скажи, чому тобі птахи ягоди носять і зовсім не бояться?
— А ти мене боїшся?
— Ні, — зізналася дівчинка. — Ти хоч і чаклун, але не страшний. Ти добрий.
— Ось і вони не бояться.
— Навчи й мене так.
— Добре, — сказав Ганс. — Я поки що поживу тут, ти приходь, я буду тебе вчити.
— А мені можна? — ревниво запитав Гансик.
— І тобі.
— А Анні? Вона внучка теслі Вільгельма.
— І Анні. Всім можна.
Наступного дня їх прийшло восьмеро. Крім Лізхен і Гансика, довготелеса дівчинка Анна; акуратно одягнений Людвіґ приніс знамениту лампу; з'явився безпритульний бродяжка Пітер — прудкий учень сажотруса, маленький і неприродно худий. Ще були два Якоби — сини підмайстрів ковальського цеху, один із них привів дворічну сестричку Марі.
Ганс на той час закінчив копати землянку й збирався відпочити.
— Ого! — вигукнув він, побачивши хлопців. — Як вас багато! Якщо так піде й далі, то незабаром усе місто Гамельн переселиться на мою галявину.
— Обов'язково! — радісно відчеканила крихітка Марі.
— А Гамельн великий? — з удаваним переляком запитав Ганс.
— Дуже, — підтвердила Лізхен. — Він більший від Гофельда й Рінтельна. Тільки Ганновер і Ерусалим ще більші.
— Тоді в моїй землянці всі не помістяться…
— Майстре, — безцеремонно перебив колишній сажотрус, — покажіть, як ви птахів приманюєте.
Ганс дістав сопілочку. Дзвінкий сигнал розбурхав ліс. Хтось зринув на верхівці дерева, шурхнув у траві, завмер, витріщивши чорні крапельки очей. Першими з гілки дуба спурхнули два лісових голуби. Вони опустилися Гансові на плече й голосно заворкотали, штовхаючись сизими боками. Пітер ковтнув слину, в його очах мигнув вогник. Голуби миттєво злетіли.
— Мені можна? — запитав Пітер.
Ганс простягнув сопілочку. Пітер засвистів.
— Нічого… — розгублено сказав він.
— Нічого й не вийде, — підтвердив Ганс. — Щоб тобі повірили, треба бути добрим, а ти зараз усього лише голодний.
— Тоді нехай іде й не вертається, поки не попоїсть, — рішуче сказав Людвіґ.
— Ти гадаєш, що це і є доброта? — запитав Ганс.
Людвіґ почервонів. Він розв'язав поясну сумку — імовірно, точну копію батьківської, дістав звідти два шматки хліба з маслом. Один простягнув Пітерові, інший, похитнувшись, розламав навпіл і віддав Гансику й Марі, які встигли опинитися на колінах у Ганса.