— Це вже краще, — посміхнувся Ганс.
Руда білка збігла вниз по стовбуру, стрибнула на руки Гансу, сіла стовпчиком, потім ухопилася лапками за шматок хліба, який тримав Гансик. Гансик засопів і потяг до себе хліб разом із білкою. Білка зацокала.
— Тихіше, тихіше, — мовив Ганс.
Він відламав від шматка шкоринку білці, решту повернув хлопчикові. Мир був відновлений.
— Його так не бояться, хоч він і жадібний, — із заздрістю мовив Пітер, облизуючи масні пальці.
— Виходить, не така проста це річ — добро, — сказав Ганс. — Ось ми зараз і подумаємо разом, яким воно може бути. Без цього в нас із вами нічого не вийде.
Розмова затяглася на весь день. Ганс пояснював, запитував, показував. Голос його охрип, губи розпухнули від безперервної гри. Білка кілька разів тікала й верталася, зграйками налітали галасливі птахи. Дітки очманіли від чудес і втомилися. Вони з'їли всі сухарі, що були в Ганса, і купу суниць, зібраних метушливими дроздами. Марі заснула, згорнувшись на розстеленій курточці Людвіґа. Гансик грався з білкою. Всі інші з'ясовували, якою повинна бути чарівна доброта.
— Якщо білка до мене прийде, а я її схоплю? — нападав старший Якоб, розумний хлопчик, єдиний крім Людвіга, хто вмів читати. — Її ж можна засмажити й з'їсти. Пітер же їсть білок.
— Як її їсти, якщо вона улюблена?! — скрикнула Лізхен, а Анна, яка за весь день не сказала й десяти слів, мовчки пересіла ближче до Гансика, щоб у разі чого захистити білку.
— А як ти улюблену курку їси? — не здавався Якоб.
— Вона по-іншому улюблена.
— Виходить, що добрій людині полювати не можна? — запитав Людвіґ.
— Можна, — сказав Ганс, — але якщо ти пішов на білку, то не клич її. Нехай вона знає, що ти її ловиш.
— Навіщо?
— Інакше буде нечесно. Давайте розберемо, чи може доброта обманювати… — Ганс обвів очима хлопців і раптом помітив, що вже вечір.
Улітку темніє пізно, сонце було ще високо, але в повітрі дзвеніла вечірня втома. Гансик, давши білці спокій, задрімав поруч із Марі. Пітер, який уже зголоднів, зосереджено жував листочки щавлю.
— Хоча про це ми поговоримо іншим разом, — поправився Ганс. — Якщо хочете, приходьте сюди… післязавтра. Завтра я піду на заробітки.
— Хіба вам теж треба працювати? — здивовано запитав молодший Якоб.
— Працювати треба всім, — відповів Ганс.
Він глянув на сонну Марі, яка вже перекочувала на руки до брата, і додав:
— Обов'язково.
Міський ліс тягся від ріки на схід, де грядою стояли невисокі, але круті гори. Ліс прорізала стежка на Ганновер, а біля ріки він був вирубаний, земля розорана. Міські, церковні й вільні селяни селилися там поруч у хуторах і маленьких сільцях.
Туди й вирушив Ганс.
Він обминув місто. Його гнітили стіни, тіснота людського житла, сморід, бруд. В селі всього цього немає — хто забруднений землею, той чистий. Тому ночувати Ганс намагався в полі або в лісі, а на заробітки ходив у село.
Досить швидко Ганс вийшов на невеликий хутір. Тут жили вільні заможні селяни — бавери. Два пси кинулися назустріч, зайшлися гавкотом. Але потім упізнали Ганса й змовкли. Із дому вийшов хазяїн. Ганс ударив об землю ціпком, на верхівці якого теліпалася зв'язка висохлих щурячих лап і хвостів.
— Мишей, пацюків виводити! — закричав він.
— Іди геть! — відповідав хазяїн. — А то собак спущу.
— Спускай! — Ганс розсміявся.
Він підійшов до великого пса, і той радісно заскавулів і почав тертися лобатою головою об ноги Ганса. Пухнатий хвіст скажено молотив повітря.
— Слово знаєш… — схвально пробурчав хазяїн. — Тоді нумо, виводь. Вийде — обідом нагодую і ще й з собою дам.
Ганс пішов до комори, на ходу дістаючи сопілочку. Пронизливо свиснув, потім пролунали болісні деренчливі переливи. У коморі почувся шерех, щось упало. Пси протяжно завили. Ганс продовжував грати.
Собі на життя Ганс заробляв вигнанням пацюків. Це були єдині живі істоти, які не викликали в нього радості. Вони завжди жили біля людей, найбільше їх було в містах. Ніхто у світі не бачив користі від пацюків. Вони гризли, псували, грабували. Якщо пацюкові вдавалося прижитися в лісі, він починав розбійничати: даремно розоряв гнізда, знищував жовтих полівок, ганяв на берегах річок сумирну хохулю, тривожив навіть крота в його глибокій норі. Лісові мешканці немов розуміли це й намагалися позбутися сірих розбійників. Удень лиси і яструби, а вночі сови вистежували їх і били. Пацюки тулилися ближче до житла, ховалися в льохах і коморах, але тоді приходив Ганс і виганяв їх.