Найхоробрішими виявилися зайці. Кілька довговухих вискочили на галявину. Очманівши від світла й шуму, вони почали, немов у березні, стрибати й перевертатися через голову. За ними рудою блискавкою вистрибнула лисиця. Зараз їй було не до полювання; згадавши дитинство, стара злодійка кружляла, ловлячи власного хвоста. Кілька козуль вийшли з кущів і зупинилися. Десяток кабанів рушили було до провізії, складеної дітьми в єдину купу, але Ганс погнав їх на середину, в хоровод. Пташиний гомін заглушав усе, крім сопілочки Ганса. Діти покидали інструменти й кинулися в танок.
Ганс грав.
Перед землянкою тривала весела метушня. Хлопчики й дівчатка різного віку, всіх звань і станів, бідняки в сірому лахмітті й діти купців та багатих цехових старійшин у добротних курточках, а декотрі навіть у черевиках, стрибали й кричали, верещали, переверталися й реготали від безпричинної радості. Сьогодні їм дано забути все, що роз'єднує їх. Дай Боже, щоб це почуття верталося до них потім хоча б зрідка.
Серед дітей бігали й бавилися звірі, ті, кого Ганс відшукав на околицях міста, і ті, що спустилися з гірських схилів. Вовки, лиси, борсуки, козулі й олені. Тільки сьогодні й тільки тут вони не боялися нікого. Нехай діти думають, що це вони зробили таке. Зрештою, так воно і є.
Пальці Ганса літали над отворами флейти. Мотив, що загубився в шумі, здавався нечутним, але насправді його чули всі. Поступово Ганс підводив танець до кінця. Коли стихне сопілочка, чи зуміють діти й тварини самі не злякатися й не полякати одні одних? Лиха не трапиться, у цьому Ганс був упевнений. Він відчував усіх, хто був на галявині. Троє ведмежат бавилися біля його ніг, а неподалік, сховавшись за валуном, недовірливо й ревниво стежила за ними ведмедиця. Битий життям вовк-одинак, який узимку розбишакував на дорогах навколо міста, прийшов і сховався в кущах. Але сьогодні вони нікого не зачеплять: ревнощі ведмедиці вгамовуються, а не здатний до веселощів сухоребрий бандит уже збирається позіхнути протяжним скигливим звуком і піти геть.
Потім Ганс відчув, що сюди йде ще хтось. Їх багато, вони злі й небезпечні. Що ж, ласкаво просимо, сопілочка зустріне вас, і ви підете, нікого не зачепивши. Сьогодні в хижаків пісний день.
— Іменем Господа, припиніть! — пролунав крик.
На краю галявини, високо тримаючи чорне розп'яття, стояв священик. Позаду з алебардами наготові вишикувалися шестеро стражників. Від цієї групи віяло такою злістю, ворожістю й страхом, що музика обірвалася на половині такту.
— Диявольський шабаш! — просичав священик, ще вище піднімаючи розп'яття. — Забороняю й проклинаю!
По траві прошурхотіли кроки, застукали копита — звірі кинулася врозтіч. Ганс чув, як разом із ними тікає боязкуватий Франц-жебрак.
— Тікайте! — мовчки наказав Ганс іншим.
Діти з вереском помчали в різні боки. Це був не той самозабутній радісний вереск, що хвилину тому. Так верещать від страху, зустрівши в лісі змію.
Ганс залишився сам.
— Іди геть, сатано! — голосив священик, тицяючи в обличчя Ганса хрестом.
Стражники підняли алебарди.
— Не смійте! — пролунав крик.
Кволий Пітер вискочив звідкись, став на шляху солдатів, намагаючись захистити Ганса. Одночасно з трави зринула сіра тінь і звелася на ноги, немов вірний пес. Вовк-одинак, людожер, жах округи, настовбурчив на загривку шерсть, напружився й загарчав. Цього звіра знали всі — озброєні, заковані в сталь люди позадкували.
— Ідіть собі, — сказав Ганс.
Нерви священика не витримали. Він упустив хрест і кинувся напролом через кущі, підвиваючи від жаху. За ним, покидавши алебарди, бігли стражники.
Ганс оглянув спорожнілу галявину.
«Ось і все, — подумав він. — А все ж у Пітера теж вийшло, адже це він привів мені на допомогу звіра, з яким навіть мені непросто було б упоратися».
— Майстре, — сказав Пітер. — Вони повернуться. Треба йти.
— Так, звичайно, — одізвався Ганс.
Він виніс із землянки торбинку, склав у неї частину їжі, принесеної дітьми.
— Ходи, поїси, — покликав він Пітера.
— Я не хочу, — відповів Пітер. — Я краще збігаю в місто, розвідаю, що там.
— Будь обережний, — сказав Ганс.
Пітер не повернувся. Ганс дарма чекав його. Зате ближче до вечора прибіг старший Якоб. Йому заледве вдалося втекти зі схвильованого міста.
— Пітера схопили! — крикнув він. — Отець Цвінґер каже, начебто Пітер просто на його очах перекинувся вовком.
— Де Пітер? — запитав Ганс, піднімаючись.
— У вежі, — Якоб схлипнув. — Вони всіх забрали, і Лізхен, і Анну, і Фріца з Мільхен. Тільки їх солдати відвели в маґістратуру, а Пітера — у вежу.