— А як ти?
— Цвінґер пам'ятає тільки тих, кого готує до конфірмації, а я вчуся в патера Бера. Може, мене ще й не зачеплять.
— Добре, — сказав Ганс. — Іди вперед, не треба, щоб нас бачили разом. Я піду виручати Пітера й інших.
Місто Гамельн стоїть на правом березі Везера на високому пагорбі. Древнє місто — ще римляни знали Гамелу. Багате місто, славне з-поміж інших ганзейських міст своїми купцями, які дужою рукою тримають торгівлю з усією Верхньою Німеччиною. Двадцять п'ять років тому єпископ Мінденський Відекінд намагався забрати в міста привілеї, але його вщент розбили біля Седемюнда. Місто славиться майстрами-каменетесами, хитромудрими шамшевниками й ковалями. Швидкий Везер крутить чимало млинів, кожен другий городянин зветься Мюллером.1[1] Велике місто, мало не шість тисяч люду живе за його стінами.
Торговельна частина, затиснула між скелею й Везером, сто років тому теж була огороджена стіною, але все ж тут не так тісно, як у верхньому місті. Вулиці доводиться робити ширші, щоб по них пройшли вози з товаром, а площа між маґістратурою й собором святого Боніфація не менша від бременської.
Ганс пройшов у місто через нижні ворота. Його не зупинили — це була удача, тому що грошей у Ганса не було, а з нього як із бродячого майстрового, могли вимагати за вхід срібний гріш.
Місто оточило Ганса з усіх боків. Кам'яні будинки, всі, як один, двоповерхові, з нависаючим другим поверхом. Зверху, з-під даху, стирчать балки, на які в базарні дні приладжують блок, щоб піднімати нагору товари. Головна вулиця навіть вимощена, дерев'яні плахи бруківки танцюють під ногами, викидаючи крізь щілини фонтанчики рідкого бруду. Над стічними канавами зведені містки.
«А пацюків тут і справді багацько», — відзначив про себе Ганс, глянувши на пориті ходами стіни канав.
Пацюки були всюди; нахабні, розжирілі, вони почували себе хазяями в місті, де не дозволяли жити ні горобцям, ні гнучким ласкам, ні кішкам. Що тут удієш, Гамельн веде велику хлібну торгівлю. Де хліб, там і пацюки.
Ганс пройшов повз древню, з поруйнованими бійницями, вежу Армінія. Тут війська Відекінда фон Міндена ледь не ввійшли в місто, і ось уже двадцять років маґістрат збирається й ніяк не може знести руїну й натомість побудувати справжню фортецю. Ганс оглянув вежу, прикидаючи, куди могли посадити Пітера, нічого не придумав і пішов далі. Маґістратура була на площі навпроти собору святого Боніфація. Дзвонили до вечірні, по площі йшов люд. Ганса одразу впізнали — очевидно, місто вже знало про нього.
За хвилину з собору вибіг патер Цвінґер.
— Затримайте цього чоловіка! — закричав він. — Я обвинувачую його в малефіціумі[2] й спокушанні!
Навколо скупчилася недоброзичлива юрба. Ганс мовчки чекав.
— Отче, — запитав багато вдягнений городянин — імовірно, член маґістрату, — ви обвинувачуєте його самі? Адже тоді вам доведеться чекати у в'язниці, поки обвинувачення не буде доведене.
— Воно буде доведене негайно! — відрізав священик. — Шестеро вірних громадян застали цього бурлаку під час мерзенного волхвування. Всі вони підтвердять мої слова. Ми на власні очі бачили шабаш.
Юрба зашуміла. Ганса відвели в маґістратуру, замкнули в підвалі. Крізь товсту кам'яну стіну він невиразно розрізняв шум, дитячі голоси й плач. Як міг, Ганс намагався заспокоїти дітей, але його голос не доходив до них.
— …Таким чином, слідуючи духу й букві булли «Голос у Римі», необхідно визнати обвинувачуваного не лише чаклуном і злим малефіком, але і єретиком, дії якого підпадають під юрисдикцію святої інквізиції й, крім відмови в причасті, караються стратою в ямі або на багатті…
Ганс нічого не розумів. Коли вранці він піднявся з підвалу в цей зал, то найперше сказав, що згоден прийняти будь-яке покарання й просить лише відпустити дітей додому. Але на його слова не звернули жодної уваги. Судовий процес проходив за давно встановленим розпорядком, і було зрозуміло, що Ганс нічого не зможе в ньому змінити.
Перед глядачами на підвищенні сиділи судді. Їх було троє. Бурґомістр Ференц Майєр, древній старець, він мерз у пишному, не за погодою теплому каптані й час від часу засинав на очах у всіх. По праву руку від бурґомістра сидів гладкий патер Бер, канонік собору, а ліворуч — маґістр Вольф Бюрґер, той городянин, який запитував, хто обвинувачує Ганса. Темне обличчя Бюрґера було немов вирізане з твердого грушевого дерева; коли він говорив, то здавалося, що губи не рухаються.