Ганс стояв посеред залу обличчям до суддів, а патер Цвінґер — позивач — говорив, стоячи за спеціальною кафедрою, кричав, показував на Ганса пальцем, обвинувачував у всіх можливих гріхах:
— Іще бременської єресі не позбулися, а нині пагубна спокуса штединґців проникла до нас. Стараннями інквізиторів установлені незлічимі лиходійства тих, хто продався дияволові, і ніяке покарання не буде занадто жорстоким для них. Якщо ми не хочемо, щоб завтра в Римі закликали до хрестового походу на Гамельн, як це сталося нещодавно з Бременом, ми зобов'язані припинити зло сьогодні. Усіх і кожного, хто був помічений на бісівському шабаші біля гори Ольденберґ, слід віддати катові й скарати на смерть!
У залі хтось зойкнув, а патер Бер неспокійно засмикався й вимовив:
— Навряд чи доречна така суворість. Саксонським капітулярієм Карла Великого заборонено вірити в чаклунство. Такої ж думки дотримується й канон «Єпископи».
— Бременський округ ще димує! — скрикнув Цвінґер.
— Отець Цвінґер має рацію, — коротко сказав Вольф Бюрґер, — але спочатку заслухаємо свідків.
Один за одним виходили в центр залу стражники. Плутаючись і збиваючись, розповідали, що саме застали вони на галявині. Комусь уявлялися чудовиська й соромітні непотребства, інші бачили просто звірів, що шалено стрибали, але всі вказували, що Ганс був головою збіговиська.
Серед глядачів почалося ремство. Особливо воно посилилося, коли свідки розповідали, як хлопчисько-злидень перетворився на вовка. Щоправда, і тут одні стверджували, що перекинувшись на вовка, Пітер зник, а інші, що роздвоївся, але суть полягала не в тому. Скаженого хижака гамельнці дуже добре знали.
— Побити камінням! — крикнув хтось.
Бюрґер підняв долоню, вимагаючи тиші, й оголосив:
— Гансе на прізвисько Щуролов, що скажеш ти?
Ганс судомно ковтнув слину, тамуючи хвилювання.
— Там не було нічого надприродного, — сказав він. — Пітер зовсім не вервольф, і я теж не чаклував. Я лише хотів навчити дітей моєму мистецтву. Це дуже гарне й потрібне людям ремесло…
— Блюзнірство! — завив Цвінґер, а бурґомістр раптом стрепенувся, прокидаючись, і прошамкав:
— Кожен, хто довів, що володіє ремеслом, необхідним і корисним жителям, має право випросити в маґістрату дозвіл улаштуватися в місті, набрати учнів та підмайстрів і об'єднати їх по закінченні належного числа років у цех, якому, залежно від заслуг, привласнюються штандарт і привілеї, — Майєр втягнув голову в плечі й знову задрімав.
— Гансе Щуролове, — мовив патер Бер, — поясни нам, що гарного у твоєму ремеслі й чому саме ти вчив дітей.
— Я вчив їх усьому, що знаю сам. Я можу змусити впасти зграю сарани — на щастя, у ваших краях ця напасть не водиться; мені неважко зупинити ратного хробака. Але зазвичай я виводжу пацюків і мишей, недарма мене прозвали Щуроловом.
— Прекрасне заняття для сина Людвіґа Мюллера, — завважив Бюрґер, — ловити по чужих коморах мишей, отримуючи один пфеніґ за дюжину хвостів!
— Я вчу всіх, хто приходить по науку! — вигукнув Ганс. — І я не ловлю пацюків, я виганяю їх, усіх і надовго!
Вольф Бюрґер, перегнувшись через бурґомістра, пошептався з патером Бером. Той згідно кивнув. Тоді Бюрґер, непомітно штовхнувши, розбудив бурґомістра й почав щось утовкмачувати йому. Старий слухняно підвівся й оголосив:
— Суд пропонує Гансу Щуролову довести своє вміння й відвести від себе обвинувачення в чорнокнижництві. Для цього призначається випробування, згаданий Ганс повинен вивести пацюків і мишей з комор і хлібних магазинів міста Гамельна.
— І тоді мені дозволять мати учнів? — запитав Ганс.
— Ми приймемо рішення, залежно від результатів випробувань, — мовив бурґомістр.
— Уже сьогодні в Гамельні не залишиться жодного пацюка, — твердо сказав Ганс.
У супроводі суддів і охорони Ганс обійшов місто. Місто було велике — більше трьох сотень кам'яних будинків. Пацюки таїлися в кожній щілині — незлічимі полчища пацюків. Він не міг би прогнати їх — їм нема куди піти. Залишалося останнє.
Колись під час своїх мандрівок цікавий Ганс заблукав далеко на північ, у Лапландію. Там досі живуть язичники, які моляться дерев'яним бовванам і звіриним черепам. Там так холодно, що не росте навіть ліс, і немає трави, щоб прогодувати корів і коней. Люди там їздять на оленях, а взимку сонце боїться визирнути з-за краю землі. У цих тундрах живе строката сніжна миша — лемінґ. Малюсіньке звіря, неодмінний корм величезних білих сов, хижих песців, одягнених у теплі шуби, і навіть виголоднілих за сіллю оленів. Але часом з лемінґами стається щось дивне, і тоді вони збираються в череди і йдуть у море. Ганс бачив юрби крихіток, що поспішають на неминучу загибель. Строкаті миші невтомно йшли у воду. Вода бурлила. Косяки тріски й лосося піднялися з глибин по легку здобич. У повітрі стояв стогін. Кричали чайки, плакав вітер. І ще чувся тонкий скрип, свист — той сигнал, що кликав лемінґів у похід. Цей звук Ганс не зміг би забути ніколи. І зараз він вирішив зіграти на флейті великий заклик.