Кущі розсунулися, на галявину вийшов Пітер. На руках він ніс маленьку Марі.
— Майстре, — сказав Пітер, — Марі натоптала кривий мозоль, вона не може більше йти.
— Куди йти, навіщо? — промурмотав Ганс.
— Із вами, — пояснив Питер. — Бони теж вирішили піти.
— Обов'язково! — підтвердила Марі.
Усе ще нічого не розуміючи, Ганс оглянув ногу Марі, обдер вербову гілку, ретельно розжував гірке листя й приклав зелену кашку до хворого місця. Коли він, скінчивши лікування, підняв голову, то побачив, що навколо стоять усі його учні: Анна, обидва Якоби, Лізхен із Гансиком, і чепуристий Людвіґ, і всі інші, імена яких він не встиг запам'ятати, але любив їх найдужче на світі.
Отже, нічого не змінилося… Ганс зітхнув. Ні, змінилося багато чого. Діти втекли до нього з-під строгого нагляду за півгодини після екзекуції. Просто так їм би це не вдалося, напевно вони скористалися його наукою. Але в місті вже спохватилися, незабаром вишлють погоню. Цього Ганс не боявся, він знову відчував у собі силу й знав: коли захоче, жоден шукач не візьме сліду, а відбитки дитячих ніг обірвуться на камені, так що навіть досвідчений слідопит руку дасть на відсіч, що далі ніхто не йшов і, мабуть, сама скеля розкрилася й поглинула дітей. Їх ніхто не знайде. Щоправда, прогодувати таку юрбу непросто, але він упорався б і з цим. Усе було б легко й зрозуміло, якби не одне «але»…
Ганс перевів погляд на Марі. Її кругле личко було дивовижно й смішно схоже на бородате обличчя коваля, який ударив Ганса батогом на площі. «Це наші діти, — пролунав у вухах голос Вольфа Бюрґера. — Ти чесний і не будеш мстити місту». Саме так. Він не може повести дітей, але не може й прогнати їх від себе. Має рацію Бюрґер, але не помиляється й він. Вирішити повинні діти, кожне окремо, саме за себе, і не зараз, коли образа переплітається з болем, а розмисливши, тверезо зваживши всі «за» і «проти». Завдання непосильне не лише для дитини, але навіть для мудрого й далекоглядного Вольфа Бюрґера. І все ж вирішувати доведеться.
Втомлені діти стояли кружка навколо наставника й терпляче чекали, коли почнеться урок.
— Сьогодні ми з вами повинні разом подумати, чи може доброта бути жорстокою, — сказав Ганс, дивлячись туди, де за деревами ховалися вежі осиротілого міста Гамельна.
Билиця про казкового звіра
Церква в Ельбаху не вражала ні висотою споруди, ні скорботно витягнутими ликами скульптур, ні святими дивами. Та все ж у тісних обіймах свинцю в портальній розі блищали вітражі з найкращого єнського скла, і сонячними літніми вечорами, коли світло призахідного сонця торкалося рози, церква наповнювалася снопами різнобарвних променів. Сяйво оповивало ореолом фігуру Богоматері й розп'ятого Христа, золотилося в покровах. Тоді починало здаватися, начебто церква посміхається, і навіть хриплуваті зітхання старенького органу ставали чистіші й виразніші.
Найдужче Марія любила бувати в церкві в цю тиху годину. Але сьогодні, незважаючи на те, що час був ще робочий, у храмі зібралося надзвичайно багато людей. Біла сутана священика рухалася, перетинаючи кольорові відблиски сонця, невиразна латинська скоромовка перегукувалася з органом, але все це було мовби звичним тлом для тривожного шепоту парафіян, що піднімався з лав.
Жителі Ельбаха обговорювали проповідь, яку виголосив нетутешній чернець отець Антоній. Недоброю була його промова, загрозливою й незрозумілою — він усе згадував Вавилон і Капернаум.
Що б це означало і що саме розумів чернець під Вавилоном і Капернаумом? Не таким і простим був отець Антоній і не далеким від мирської суєти. Проповідника не раз бачили в замку Оттенбурґ, і багато хто вважав, що близиться сутичка з молодим графом Раоном де Брюшем, а отже, настав час ховати худобу й зерно та готуватися до найгіршого. Інші, втім, не вірили, бо хто ж воює навесні, коли ще не посіяли?
Марія слухала пересуди, непорушно вглядаючись углиб лункої бані, й нечутно шепотіла:
— Господи, не треба війни!
Не раз уже воювали графи де Брюші зі своїми лихими сусідами, імперськими баронами Оттенбурґами, і щоразу прикордонне сільце Ельбах опинялося на шляху військ. Обидві сторони визнавали його своєю вотчиною, але кожен, хто входив у селище, вважав законною здобиччю. У мирні дні ельбаським селянам часом вдавалося взагалі нікому не платити податей, зате в дні гніву сеньйори сповна брали своє.
Під час недавньої сутички сталева гвардія Людвіґа фон Оттенбурґа обложила графську фортецю Монте. Маленька річечка, яку ніхто не мав за кордон, відокремлювала замок від Ельбаху. Офіцери армії, що вела облогу, селилися в будинках, солдати різали худобу, і хоча високоповажний барон оголосив, що підданим за все буде заплачено, та досі селяни не отримали від війська жодного талера.