За кілька місяців полки пішли, залишивши після себе загиджені будинки, спорожніли клуні й дівчат, які втратили наречених. Наступної весни одні за одними проходили в ельбаській церкві нерадісні хрестини дітей війни.
І тоді ж, під час безглуздої сутички загинув батько Марії. Було свято, і один із п'яних ландскнехтів здумав похизуватися, «полюючи» на зграю качок, які мирно плюскалися в калюжі. Ландскнехт гидко лаявся, безглуздо розмахуючи алебардою, качки кричали, розбігаючись. Чомусь це видовище, більше смішне, ніж страшне, зачепило за живе Томаса, який проходив мимо.
— Що ти робиш, виродку! — скрикнув він і спробував вирвати ратище.
Мародер відіпхнув Томаса, ударив алебардою — плазом. Він не хотів убивати, однак лезо в неслухняних руках провернулося, і Томас, скрикнувши, схопився за розсічене плече. Кров удалося зупинити, але до вечора у рану ввійшов вогонь, почалася гарячка…
Після похорону батька в благополучний колись дім прийшов голод. Урятувати родину могло лише вдале заміжжя Марії. Наречений у матері на прикметі був. Генріх — хлопець як хлопець, на два роки старший від Марії, некрасивий, з ріденьким білястим волоссям, великим завжди мокрим носом і нешляхетним виразом блідого обличчя. Зате поля двох родин були поруч, і весілля було вигідне всім. Марія розуміла це й спокійно чекала.
Але тепер отець Антоній виголосив страшну проповідь, і в пам'яті ожили крики й плач, і пожежі, затоптані поля, мертве обличчя батька. І ще — неминуча примара вбогості.
Марія розгойдувалася, стоячи на колінах, учепившись побілілими пальцями в спинку лави, і надривно шепотіла:
— Миру дай, Господи! Миру!..
Міст через Зорнциґ теж уважався спірним, хоча був дуже далеко від Ельбаха. Біля мосту боїв не бувало, оскільки де бій, там і пожежа, а від мосту мали чималі прибутки обидві сторони. З одного боку збирали данину на користь графів де Брюшів, а з іншого чекали митарі барона. Однак подвійне мито ображало купців, тож багато з них почали їздити в обхід через незручний, а часом і небезпечний брід. Тонути в ріці було непорушним правом купців, але й за переправу вбрід теж належало платити. Розгорілася суперечка — кому володіти бродом. Наближався Франкфуртський ярмарок, а тому воєнні дії почалися раніше, ніж зазвичай. І знову першим відчув війну Ельбах.
Цього разу село зайняли люди де Брюша. Латники в італійських бурґіньйотах із кольчужною завісою і в гострогрудих, гусячим черевом уперед, кірасах. Важкі кіннотники у смугастій збруї без султанів і пір'я, зате зі сталевими шипами на грудях коня. Граф мріяв обійти Оттенбурґ. Там, у серці баронського гінтерлянду, легко можна прогодувати військо і взяти багату здобич.
Але наступного дня до Ельбаху підійшла рать Людвіґа. Барон, як завжди спокусився надією опанувати погано укріпленою фортецею Монте, щоб звідти цілитися на вотчини де Брюша.
Зранку мав бути бій.
У Людвіґа фон Оттенбурґа було більше найманої піхоти, в Раона де Брюша — блискучої дворянської кінноти. Відповідно до цього й розроблені були плани баталії. Заодно мстивий Раон де Брюш вирішив покарати ельбаських мешканців, які минулого разу присягли супротивникові. На світанку, у повній тиші, без звуку труб і барабанного дробу, військо графа покинуло село, відійшовши до берега річки. У селі залишився лише невеликий загін списників. У кожного з них навколо кованого рожна обвивався пук просоченого смолою й салом клоччя.
На березі проспівала фанфара, і за цим сигналом списи перетворилися на тріскучі смолоскипи. Палії побігли по спорожнілому селу. Селяни, зігнані на інший берег, безпорадно дивилися, як гине їхнє майно. Солом'яні дахи весело спалахували від дотику списів, ґонтові загорялися важче, але горіли дужче: дранка, корчачись і розсипаючи іскри, вогненними метеликами перелітала по повітрі, все далі розносячись пожежу.
За півгодини вулиці Ельбаха перетворилися на нездоланну для баронських латників перешкоду, фланг де Брюша був надійно захищений. А в обхід села по незасіяному полю з галасом рушила кіннота.
Однак досвідчений у битвах фон Оттенбурґ чекав атаки. З десяток легких вершників вилетіли назустріч кінній лавині, а коли націлені списи опинилися зовсім близько, круто повернули коней і помчалися геть, розкидаючи підметні каракулі — пружні клубки тонкого дроту з колючками, що стирчать в усі боки. Двоє лицарів, не встигнувши зупинитись, грьопнулися з коней, інші поскакали назад.