Підбадьорений першим успіхом Оттенбурґ сам перейшов у наступ, кинувши свій кінний загін просто крізь пекло палаючого села. Захищені бронею воїни важким галопом рухалися по центральній вулиці, коли назустріч їм з-за повороту виплеснулася кіннота графа. Атака на полі виявилася лише відволікаючим маневром, основні свої сили месір Раон теж вирішив послати через пожарище.
Із тріском і брязкотом вершники врізалися одні в одних. Декого одразу викинуло з сідла, й вони корчилися на землі, не в змозі підвестися. Вогонь неухильно підбирався до них, і нещасні голосно кричали, марно гукаючи зброєносців і відчуваючи, як розжарюється їхня залізна шкаралупа. Інші покидали непотрібні більше списи й, зірвавши з перев'язів мечі, вступили в бій. Рубалися, ніяково відмахуючи скованими збруєю руками, бряжчали гранованими лезами по панцирах супротивника, намагалися вдарити під пахву, цілили тонко відтягнутим лезом крізь погнуті ґрати глухого забрала. Але найбільше берегли коней і прагнули скоріше вирватися із загрозливого диму й полум'я.
Незабаром лицарі де Брюша витиснули ворога з села й погнали до лісу.
— Перемога! — вигукнув граф Раон, спрямовуючи коня в гущу бою. Ударом кончара він оглушив супротивника й лівою рукою, яка стискала кинджал, ударив його в щілину збруї, що розсунулася.
— Перемога!.. — палко прошепотів фон Оттенбурґ, який спостерігав за боєм збоку. Графська кіннота вже зовсім близько від лісу. Зараз звідти, із засади, полетять стріли арбалетників, і нападники один за одним поваляться з коней…
Перші стріли з тонким свистом простромили повітря, барон піднявся на стременах, зірвав шолом, щоб краще бачити. І він побачив, як його воїни лізуть через засіки й біжать по полю, кинувши зброю й не звертаючи уваги на ворога. У лісі лунали крики, тріск і глухе, ні на що не схоже ревіння. І ось із кущів рокитнику, розкидавши колоди засіки, вирвалося небачене чудовисько, жива гора, вкрита чорно-рудою шерстю. Чудовисько бігло, виставивши перед себе, немов таран, жовтувато-білий гострий ріг. А навколо його ніг тонко вилася, упиваючись у плоть, струна підметної каракулі.
Звір ревів від болю, але швидкості не зменшував. Один із важезних вершників не встиг ухилитися з його шляху, чудовисько мотнуло низько опущеною мордою, піддівши перешкоду рогом, і вершник із конем злетіли в повітря й грьопнулися десь іззаду.
Безконечно довгу хвилину видіння носилося по полю бою, знищуючи все, що траплялося на шляху, а потім кинулося в ліс і зникло там.
Обидва війська безладно втікали.
Аж надвечір окремі сміливці з'явилися біля погару села. Розглядали дивні сліди, залишені могутньою лапою, говорили про диявола. Отець Антоній був одним із перших. Оглянув глибокі вм'ятини, що відпечаталися в землі, підняв угору палець і мовив:
— Це не диявол. Посланці сатани мають копито роздвоєне, тут же бачимо немов персти, для хреста складені. Це Божа кара — єдиноріг! Буде розплата за гріхи наші!..
За добу про це знала вся околиця.
Після пожежі родина Марії оселилася в льосі. Ще давно сюди запасливо стягнули сякий-такий скарб, так що перший час можна було прожити. Набагато гірше, що згоріла комора. Зерно зверху обвуглилося, а те, що лежало насподі, добряче пропахло димом, однак на насіння годилося. Проте сіяти не поспішали, розуміли, що війна не закінчена й незабаром війська, опам'ятавшись, повернуться на поля Ельбаха. Дехто, втім, думав, що сіяти треба, інакше можна залишитися без хліба, а що стосується війни, то вона повинна закінчитися раніше, ніж зійдуть ярі. Ось лише чим харчуватися до нового хліба?
Щодня зранку Марія з кошиком у руках і плетеною корзиною за плечима йшла в ліс — шукати перезимовані під снігом, почорнілі ліскові горіхи й розбухлі, з ніжним носиком паростка, жолуді. Марія квапилася заготувати про запас якомога більше липкого коричнюватого борошна, адже за кілька тижнів торішні плоди вже будуть ні на що не придатні, а братів і сестер треба годувати.
Дітей у ліс не пускали — боялися чудовиська. Сама ж Марія не те щоб не вірила в єдинорога, — просто не могла собі його уявити й не думала про нього. Можливо, тому вони й зустрілися.
Того разу Марія особливо далеко забралася в зарості ліщини. Горіхів було багато, восени їх майже не збирали, бо тоді ще пам'ятали закон. Марія йшла зігнувшись, не піднімаючи голови, швидко обмацувала пальцями килим вологого прілого листя. Розпрямлялася, тільки коли кошик наповнювався до половини. Тоді Марія йшла й пересипала горіхи в корзину. Довкола дивитися було ніколи, так що глухе застережливе бурчання застало її зненацька.