Спочатку Марія нічого не могла розгледіти. Тіло лежачого звіра зливалося з бурим листям, ріг видавався побілілим від негоди уламком сухого дерева. Але раптом усе немов виплило з нізвідки. Єдиноріг лежав за три кроки від неї, і здавалося неймовірним, як Марія зуміла підійти так близько, не помітивши його. Хоча розгледіти його вперше було так само важко, як і потім випустити з уваги.
Марія дивилася, повільно переводячи сомнамбулічний погляд: ріг округло розширюється від світлого вістря, тупа морда, зарості темної з рудим відливом шерсті, що зливаються з торішнім листям. Очі — великі, коричневі, точнісінько тобі коров'ячі… Кривий стовбур ноги, витягнутої вперед, і на ній величезна, мов тарілка, рана, що сочиться повільно застигаючою сукровицею. З рани косо стирчить уламок сталевого прута. Певно, звір рвав зубами власне тіло, намагаючись висмикнути колючку, що зірвалася зі злощасної каракулі.
Марія ступнула вперед, присіла навпочіпки, схопила двома пальцями заржавлений кінець шипа й щосили смикнула. По шкірі єдинорога хвилею пробіг дріж. Марія сама не думала, що робить. Вона бачила лише круглі, густо-карі очі єдинорога. Ніяке це не чудовисько, а просто дуже велика корова, яка здуру забігла в терник, сколота, нещасна, яку тепер треба лікувати.
Водою із глиняної батькової фляги Марія промила рану, відірвала від подолу спідниці довгу смугу полотна й перев'язала поранену ногу. Єдиноріг здригався, голосно дихав, але терпів. На болоті Марія нарвала молодих пагонів рогози, принесла цілий оберемок, поклала перед звіром. Торкнулася рукою холодної кістки плавно вигнутого рогу й сказала:
— Ти нікуди не йди. Завтра я прийду знову.
Розігнані міраклем війська незабаром удалося зібрати. Месір Раон, граф де Брюш, покинув фортецю Монте й вийшов назустріч дружині фон Оттенбурґа. Цього разу бій мав бути без жодних військових хитростей. Війська мусили зійтися в кривавій каші, у тій мішанині, коли перемогу або поразку можуть принести один-два хоробрих або кілька боягузів, які дружно кинуться втікати. Але в кожному разі воїнів треба було довести до шаленства, вселити їм бойовий азарт. Чекали двобою.
Раон торкнувся шпорами боку коня, рушив уперед. Зброєносець подав панові окутий сріблом ріг, граф підняв голову до неба й протрубив виклик. Із противного стану вийшов лицар Фрідріх, боєць, досі непереможний на турнірах, але справжнього бою він ще не знав. Однаковим рухом суперники опустили забрала, намертво їх таким чином закріпивши, поправили важкі списи, зісперті на грудний важіль, і кинулися назустріч один одному. Вони зійшлися, месір Раон прийняв спис на щит, а юного Фрідріха викинуло з сідла, і він із гуркотом звалився в борозну. Але ніхто на всьому полі вже не дивився на дуелянтів. Погляди були звернені до ріки, звідки неминуче наближалося знайоме й страшне видіння.
Воно пройшло по берегу, там, де переплетені кущі шипшини ставали неприступною стіною на захист заповідних володінь водяних пацюків і лисиць. Єдиноріг рухався швидко й плавно, немов примара, а на спині його, проміж горбатих лопаток, учепившись рукою в рудо-бурі патли, сиділа дівчина. Вона розмахувала в повітрі вільною рукою й кричала щось нечутне за співом валторн.
Якусь секунду юрба оторопіло дивилася на диво, а тоді слабкий голос дівчини, вагомо підкріплений націленим бивнем чудовиська, прорізав раптову тишу:
— Стійте! Досить битися! Миру!..
Один переляканий зойк, будь-який різкий рух могли в ці хвилини обернутися загальною панікою, втечею, десятками на смерть затоптаних і втоплених у мілкому прикордонному струмочку, але війська, мов загіпнотизовані, мовчали, а незвичайна вершниця продовжувала застерігати, по черзі повертаючись то до одної, то до іншої шеренги:
— Навіщо ви хочете вмирати? Для чого вам убивати інших? Отямтеся! Дайте Ельбаху мир! Ви шляхетні, сильні, розумні — помиріться, кажу вам. Раоне де Брюше і ви, пане бароне, підійдіть сюди й подайте один одному руки!..
Вожді оглянулися на війська. Шеренги повільно заколивалися, солдати один за одним опускалися на коліна.
— Сьогодні їх битися не змусиш, підемо розмовляти, — промовив фон Оттенбурґ і, відділившись від групи радників, рушив туди, куди кликала його мужицька дочка Марія.
— Чортівня! Боягузи!.. — заскреготав зубами де Брюш, але розуміючи, що йому нічого не вдасться змінити, покинув Фрідриха, який вовтузився в чорноземі, й теж поспішив на заклик.