У замку барона й у місті намічалися ті ж свята, що й у графа. Де Брюш, збираючись у дорогу, брав із собою найкращих коней і повен візок легких турнірних списів. Мали бути полювання, бали, бенкети. Готувалися молебні. Отець Антоній хотів навіть їхати вперед, готувати врочисту зустріч, але потім передумав і залишився поруч з Марією.
У середу в другій половині дня правителі зі свитами, супроводжуючи дівчину, прибули в замок Оттенбурґ.
— То що ж ти можеш сказати нового?
— Новин чимало, ваша світлосте. Ми добряче попрацювали в де Брюша. Армія повністю розвалена й воювати не зможе. Народ говорить лише про мир, так що графа можна брати голими руками. На жаль, тепер незайманка прибула до нас, тож уже почала свою руйнівну роботу.
— А ти спокійно дивишся на це?
— Ваша світлосте, дівиця надзвичайно перекірлива, вона вбила собі в голову, що їй доручено Божественну місію. Вона відмовила своєму нареченому й тепер збирається в мирний хрестовий похід по всіх королівствах імперії. Вона погоджується зі мною у всьому, крім найголовнішого. Так, каже вона, було б чудово, якби обома областями управляв один владика, це була б запорука благополуччя й процвітання, але варто мені згадати про те, що об'єднання можна домогтися й силою, дівиця одразу ж стає схожою на своє чудовисько, впирається й нічого більше не бажає слухати. В цьому й полягають найбільші труднощі, тому що ніхто, крім незайманки, не зможе повернути єдинорога в бажаний нам бік…
— Чорт забирай, хто б міг припустити, що в задрипаному Ельбаху хоча б одна дівка умудриться зберегти цноту до п'ятнадцяти років! І до речі, шановний, якщо вся проблема лише в норовистості Марії, то невже її не можна замінити? Невже у всій країні неможливо більше знайти жодної цнотливиці?
— Ваша світлосте, я це вже передбачив. Ще до вашого прибуття в замок доставили одну ґречну дівицю, юну й привабливу, гарного роду. Учора її допитали матрони зі знатних сімейств і в їхній присутності оглянули сповитухи. Цнота і добропорядна поведінка дівиці твердо встановлені, і слід гадати, що єдиноріг буде її слухати. Сама ж вона виявила повну покірність і згоду слідувати по зазначеному вашою світлістю шляху.
— Тоді в чому ж проблема?
— Усе не так просто, ваша світлосте. Марію знають у народі, раптова її заміна спричинить небажані пересуди. Варто було б зробити так, щоб саме знамення Господнє — єдиноріг указав віруючим справжній шлях. І мені здається, я знаю, як цього домогтися…
Після вечері двоє пажів привели Марію у відведені їй покої, поставили свічники на стіл, побажали доброї ночі, поклонилися й зникли.
Марія зітхнула з полегшенням. Вона ніяк не могла звикнути до метушливого блискучого життя, що звалилося на неї. Хотілося додому, до матері, до маленьких братів і сестер, подивитися на новий будинок, закладений на попелищі. Жаль було рідних полів, річки, яка так недоречно виявилася прикордонною. Жаль і Генріха, який із покірною приреченістю прийняв її відмову. Генріх нічого не сказав, лише частіше ніж зазвичай чмихав носом. Марія боялася розмови з колишнім нареченим і тому відчувала подвійне полегшення — від того, що Генріх ні в чому не дорікнув їй, і від того, що не доведеться восени виходити за нього заміж. І все-таки Генріха було теж жаль.
Але так було необхідно. Зрозумівши вагу відповідальності перед змученим війною народом, Марія з усією серйозністю старшої дочки звалила на себе цей хрест і збиралася нести його до кінця. Лише вечорами, залишившись сама, вона дозволяла собі розслабитися.
Марія витягла з волосся гребінь, піднесла його до світла й ще раз із дитячою радістю помилувалася грою каменів, у яких відображалися тремтливі вогники свічок. Потім, дмухнувши кілька разів, одну за одною погасила всі свічі. Роздягатися в такій великій кімнаті при світлі було соромно. Марія на дотик відкинула полог, сунула золотий гребінь під подушку. І в цю мить її міцно схопили ззаду, щільно затуливши рота й не даючи змоги вирватися.
Ще одна постать з'явилася з-за портьєри, чоловік повільно підійшов до Марії. Дівчині було видно лише чорний силует на тлі вікна, але вона відразу впізнала, хто це.
— Ось так… — мовив барон Оттенбурґ і спробував поплескати Марію по щоці, але, наткнувшись пальцями на долоню, що затискала рот, посміхнувся й опустив руку.
— Баша світлосте! — незнайомо зашептав той, хто тримав Марію. — Набагато краще буде, якщо це зроблю я. Гріх вийде більший, розумієте?