— Розумію… — протягнув Оттенбурґ. — Старий гріховоднику! Що ж, хай щастить.
Барон вийшов, прикривши двері. Ключ кілька разів повернувся в замку. Долоня, яка затискала рот, сповзла на груди, чоловік смикнув шнурівку ліфа, намагаючись розв'язати її.
— Побалуємося, красуне? — запитав він.
Лише тепер вона впізнала цей хрипкий шепіт. Ще не вірячи в те, що відбувається, вона рвонулася, але отець Антоній схопив її за руку й з несподіваною силою жбурнув на ліжко.
— Дитинко, тихіше!..
Коли все було закінчено, чернець піднявся на ліжку й неголосно, добре поставленим голосом досвідченого проповідника мовив:
— Ти сама винувата у всьому. Це твій гріх. Ти своєю непорочністю, виставленою напоказ, увела мене в спокусу.
Марія мовчала. Отець Антоній видав короткий смішок і сказав:
— Добре, до цього ми повернемося зранку, а зараз у нас попереду ціла ніч. Зізнайся, дівчинко, тобі сподобалося зі мною? Францисканці — найкращі коханці в світі… Мовчиш? Ну добре, спи поки що… Про це ми теж поговоримо ближче до ранку… — і отець Антоній повернувся на бік і заснув…
Марія тихо, побоюючись розбудити його, відсунулася в дальній куток широкого ліжка й спробувала полагодити розірване плаття. У замку були тихо, лише баштові годинники гулко відбивали чверті, та іноді чувся важкий удар і тріск дощок — єдиноріг не спав у загоні, пробуючи міцність стін. Марія зв'язувала тріснуті шнурки. І думала, думала, усоте повторюючи собі одне й те ж.
Це кінець. Доведеться розпрощатися з чудесною мрією, яка осінила її, коли вона в сльозах прибігла до лігвища єдинорога, скаржачись, що війська прийшли знову, і раптом зрозуміла, як проста слабка дівчина й великий добрий звір можуть зупинити кровопролиття. А потім мудрі промови отця Антонія, того Антонія, який хропе зараз поруч, навели її на думку примирити всіх правителів і всі народи.
Але тепер мрія загинула, і винувата в цьому сама Марія. Імовірно, вона справді занадто наголошувала на своїй юній безгрішності, та ще й одягла прокляте біле плаття з відкритими грудьми й коротким пишним рукавом. Безсоромно розпустила волосся й заколювала його дорогоцінною брошкою. Вона наслідувала родовитих пань, але в неї не було знатного імені, яке захищає принцес від зазіхань чоловіків. До того ж не можна було брати в сповідники нестарого ще чоловіка, через день приходити на сповідь і тим спокушати його, спокушати повсякчас, доки він у відчаї не порушив обітниці цнотливого життя. Як не міркуй, а в усьому винувата вона. Ось лише навіщо був у кімнаті барон Оттенбурґ і чому він не зупинив ченця? Або тут узагалі нікого не було й усе їй просто примарилося?
На вулиці почувся шум, крики, скрегіт металу, дрібно посипалося скло, потім по бруківці пружно простукали копита коня, біганина у дворі посилилася, ще кілька вершників швидким галопом помчали внизу, а тоді все стихло. За вікнами повільно голубів ранок.
Годинник пробив шосту. За дверима чітко пролунали кроки, ключ повернувся, і в залі з'явився фон Оттенбурґ.
— Спиш? — запитав він в отця Антонія, який пролуплював заплилі баньки. — Нумо, швидко готуй її до виходу, — барон мотнув головою в бік Марії й зловтішно додав: — Де Брюш утік.
— Як?! — отець Антоній підскочив від несподіванки.
— А так! На неосідланому коні!.. В самій сорочці!.. Це ти, суко, наробила, — барон повернувся до завмерлої Марії. — «Відчиніть ворота замків, опустіть мости!» Де би він у мене втік, якби ворота були замкнені! Ет!.. — фон Оттенбурґ махнув рукою й швидко вийшов.
Отець Антоній поспішно одягався.
— Плаття поправила? — діловито запитав він. — Молодець. Швидше, народ уже зібрався, нас чекають.
— Ви ж знаєте, мені більше не можна до єдинорога, — убитим голосом прошептала Марія. — Я не піду.
— Підеш, — зловісно простягнув батько Антоній. — Я бачу, ти, люба, нічого не зрозуміла. Зараз треба виправити ту шкоду, якої ти завдала своїми безбожними промовами. Військо готове в похід, і народ зібрався. Але ніхто не піде воювати, поки вірить твоїм словам. Чуєш, як бушує твій звір? Господній гнів не терпить блуду! Ходімо!
Он у чому справа! — У Марії немов відкрилися очі. — Отже, не було ніякої мимовільної спокуси, і отець Антоній скривдив її вчора не в приступі любовної гарячки, а з ницого бажання прислужитися панові. А сам Оттенбурґ брехливо клявся, цілував розп'яття, виношуючи в грудях плани зрадництва. І все для того, щоб і надалі броньована кіннота могла шкодити беззбройним жителям Ельбаха. А вона ж, дурепа, сподівалася примирити хижаків! Та вони страшніші від сотні чудовиськ…