Але ж вином нехай переймається пан барон, Жакові до цього діла нема, а капусті, якої в Жака багато, дощ лише на користь.
Як завжди, Жак устав засвітла й вийшов подивитися на небо. Нічне буйство ще давалося взнаки, але вже було видно, що день виявиться погожим. Серед плину хмар очі вловили сіру блискавку. Певно, Івона — сільська відьма пролетіла верхи на чорному коті й, розлютована невдалим чаклунством, гухнула в димохід своєї халупи. Можна зрозуміти лють чаклунки: всю ніч накликати бурю й у результаті всього лише полити мужицькі городи.
Найперше Жак пішов перевірити поле. Стежинка через зарості кропиви й лопухів вивела його до посівів.
Хліб цього року вродився напрочуд багатий. Колосся високо несло важкий вантаж, і дощова волога, що запала між щетинками вусів, здавалася краплями живого срібла.
Жак швидко пройшов чужі смуги. Його клин був останнім, ближче до лісу, й тому особливо часто потерпав від навали непрошених гостей. Ось і зараз Жак зоддаля побачив, що його найгірші побоювання справдилися. Край ріллі був пом'ятий, потоптаний, поритий.
Жак підбіг до посівів і став навпочіпки, розглядаючи землю. Уже добре розвиднілося, і на потемнілому від дощу грунті було чітко видно сліди кабанів. Отже, не допоміг надійний засіб, куплений у перехожого ченця, марно він весь день розкидав уздовж межі квіти й корінці майорану, повторюючи, як учив продавець: «Геть, свиното, не для тебе мої пахощі!» Кабани з легкістю переступили ефемерну перешкоду, і тепер з ними нічого не вдієш: занадившись, вони приходитимуть щоночі, поки не знищать весь урожай. І гнати їх не можна — селюк не сміє тривожити шляхетну дичину пана барона.
В інші дні Жак, зціпивши зуби, пішов би на псарню й передав би доглядачам, що з'явилися кабани. Зрозуміло, барон не всидів би вдома, і хоча мисливська кавалькада витолочила б хліб незгірше за град, дикі свині після побоїща зареклися б виходити на поле, що належить Жакові.
Але тепер мисливців наполохали чутки про величезного змія, що облюбував скелі Монфоре. Сам барон сидів у чотирьох стінах і тримав міст піднятим.
Отже, з кабанами доведеться боротися самому, хоча за це можна й на шибеницю втрапити. Та навіть не на шибеницю — браконьєрів вішають на дереві в лісі. Страшно, звичайно, але позбутися хліба — страшніше. Жак готувався до війни з кабанами від того дня, як уперше побачив сліди, хоча й сподівався, що майоран віджахне розбійників.
Повернувшись із поля, Жак пройшов за будинок, де димілася на ранковому сонці гнойова купа, яка приберігається до осінньої оранки. Із самісінької її середини Жак витяг довгий ледь вигнутий ціпок. Ціпок як ціпок, із двома карбами по краях. Із ним можна пройти через усе село, і ніхто не запідозрить нічого поганого. Спробуй визнач крізь шар бруду, що він витесаний із серцевини старого клена, і спробуй довідайся, для чого потрібні два карби. Просто йде людина з ціпком, — а закону, який забороняє селянам мати зброю ніхто не порушує.
Удома Жак обмив розіпрілий у гною стрижень, обережно зігнув його й прив'язав жилу, обмотавши її по карбах. Готовий лук він залишив сохнути на горищі неподалік від теплого димаря.
За день кленова деревина висохла й розпрямилася, туго натягнувши тятиву. Такий лук не кожному під силу зігнути, зате пострілом з нього можна пробити закованого в броню латника. Секрет лука разом із легендою про латника Жак дізнався від батька, який брав участь у Великому бунті. Тепер секрет придався.
Стріли Жак зберігав удома під борошняним кулем. Їх усього дві, зате це справжні кипарисові стріли зі сталевим чотиригранним наконечником і густим оперенням. Він знайшов їх у лісі після однієї з осінніх облав, на які з'їжджалося дворянство всієї округи.
Жак загорнув зброю в мішковину й, коли стемніло, пішов на поле.
На краєчку лісу ріс величезний бук. Жак умостився на розвилці товстих гілок і чекав. Ніч була безвітряною й теплою. На краю землі часом спалахували блискавиці, але тут було тихо. Івона, стомившись минулої ночі, певно, спала, і разом з нею на якийсь час заснули біди й нещастя.
Жакові не було видно села, зате замок чорним громаддям темнів на березі озера. В одному з вікон горіло світло, здавалося, що замок дивиться червоним оком на злочинця, що затаївся. Пташиний хор, який переповняв ліс увечері, поступово затих, зате розспівалися цикади й коники. Особливо цикади — срібні бубонці їхніх голосів розбурхували кров, навівали думки про щось давнє, молоде, втрачене назавжди.