Дракон схилив пащу над кабаном і, блиснувши іклами, відірвав йому голову. Лапа нетерпляче рвонула тушу, розпоровши вепрові черево. Видавши знайомий шиплячий звук, дракон занурив морду в криваве місиво. За хвилину все скінчилося. Від кабана не залишилося навіть костей, і дракон розлігся на сонці, прикривши маленькі пронизливо червоні вічка зморшкуватими нижніми повіками. Тонкий роздвоєний язик метався між вискалених зубів.
Сонце піднялося високо, промені немилосердно палили, над вапняними стрімчаками, переливаючись, тремтіло прозоре марево нагрітого повітря. Від сухої трави тягло задушливим пряним ароматом. З ущелини піднімався сморід. Голова крутилася, схили плили перед очами. Але йти було не можна, по-перше, тому, що найменший рух міг привернути увагу чудовиська, а по-друге, Жак знав: якщо піде зараз, то нізащо в світі не змусить себе повернутися й перевірити дію отрути.
Дракон здригнувся, розкрив очі й повільно переповз до тіла де Брезака. Лизнув червоним язиком засохлу кров, потім опустив морду на землю. Хвіст дракона неспокійно смикався, гримлячи лускою по камінню. Рухи його ставали все млявіші, нарешті припинилися. Червоні очі згасли.
Жак очікував, що отруєний колос буде ревіти, качатися по камінню, битися в судорогах на дні ущелини. Але нічого цього не було: дракон непорушно лежав перед ним, навколо очей товклися мухи.
Жак ще довго вичікував, побоюючись, що страховисько просто спить. Нарешті, зважившись, він піднявся на коліно й узяв лук. Стріла вдарилася об кістяну пластину на морді дракона й відскочила, не залишивши сліду. Дракон лежав.
По схилу, що обсипався під ногами, Жак спустився вниз, обережно наблизився до чудовиська. За три кроки від потворної голови зупинився, підняв із землі дворучний меч пана де Брезака, виставивши його перед себе, підійшов до монстра впритул, націлився вістрям у фігурну ніздрю, що зяє над пащею, і щосили наліг на рукоять. Якусь мить здавалося, що шкіра дракона не поступиться натиску сталі, але потім клинок легко й швидко ввійшов у плоть, поринувши до половини.
Дракон навіть не смикнувся. З розсіченої ніздрі витік струмок зеленої крові.
Жак відвернувся від мертвого чудовиська й заходився насаджувати колесо, що злетіло. Потім відшукав стрілу, впрігся у візок і покотив його геть. Біля виходу з ущелини оглянувся: лицар Ноель сеньйор де Брезак лежав поруч із убитим гігантом. Меч лицаря стирчав із закривавленої морди.
Будь-хто, побачивши цю картину, заприсягнувся б, що доблесний лицар убив дракона, але й сам був повалений здихаючим чудовиськом.
— Ти навік прославишся, добрий сеньйоре, — промурмотав Жак.
Далеченько вже відійшовши від скель, Жак почав збирати хмиз і вантажити його на візок. Дозвіл на збір у нього був. Стрілу й лук він сховав в одній із в'язанок. Тепер нікого не здивує, що робив він із візком у лісі.
Незабаром він уже вивозив вантаж з лісу. На краю поля зупинився, витер рукавом піт із чола.
Хліб стояв стіною. Вусате колосся пшениці погойдувалося на вітрі. Ще два тижні — і можна буде жати. Нічого не скажеш — удалий рік, урожай буде непоганий. І якщо більше нічого не трапиться, то навіть після виплати всіх податей хліба вистачить до наступного літа.
Оберіг біля Порожнистих пагорбів
— Доброго дня, шановний! Де я можу знайти високоповажного Ваді?
Ваді ще раз підкинув на долоні камінчик, тоді підняв очі.
Гість був височенний як вежа. На Заході взагалі живуть крупні істоти, але цей виділявся навіть серед них. Його ноги не стояли на землі, а топтали її. Широкі груди блищали карбованою збруєю, над якою кривилася потворна усмішка егіди. Мускулисті руки були оголені до ліктя й беззбройні — певно, прибулець не вважав, що Ваді може чимось йому загрожувати — сталевий шестопер залишився висіти біля пояса. Нічого дивного: гість сильний і великий — навіть підстрибнувши, Ваді не зміг би дістати рубчастої рукояті булави.
Задерши голову, Ваді глянув в очі велетневі. Нормальне обличчя, людське. А шолом золотий, блищить, цілячись у зеніт відточеною спицею.
«Через Опарище, мабуть, рачки повз, — прикинув про себе Ваді, — а шапку здогадався зняти. А то б нізащо не пройшов — блискавки в такий шишак уціляють за милу душу. Певно, хороша людина — не дурень і не спесивець. Жаль його…»
Ваді підкинув камінчик, піймав.
— І нащо тобі знадобився Ваді?
— Це я скажу тільки йому.
— Кажи. Я Ваді.