Велетень не здивувався. Певно, в тривалій подорожі встиг набачитися всього й знав, що не зріст визначає, яка людина, і не золото, й не залізо.
— Мене звуть Гаґен. Я із Західних земель. Мені потрібний світлий меч Шолпан.
Ваді, клацнувши пальцями, відкинув камінчик, показав порожні долоні:
— у мене немає меча. Я не воїн, не коваль і навіть сувенірами не торгую, хоча довкола валяється чимало старого заліза.
— Люди кажуть, що в тебе є талісман, з яким можна пройти повз Порожнисті пагорби.
Ваді згідно кивнув.
— Справді, оберіг у мене є.
Велетень швидко нахилився. Важка тінь накрила Ваді.
— Дай мені його! Дай лише на день. Цього часу мені вистачить, щоб облазити Порожнисті пагорби вздовж і впоперек. Усім відомо, що меч Шолпан там. Богатир, умираючи, встромив його в черево смоляного чудовиська, і вже не мав сил вирвати. А потім на пагорби впало безчасся, і меч там залишився, вплавлений у купу смоли. Клянуся світлом і тьмою, я поверну тобі твій талісман, щойно знайду меч.
— Навіщо тобі саме цей меч? Невже на світі мало інших клинків?.. Я можу показати тобі камінь, з якого стирчить рукоять, так густо замальована рунами, що не можна прочитати жодного слова. Правда, це камінь, а не смола, меч висмикнути буде непросто…
Гаґен похитав головою.
— Мені потрібний саме світлий меч. Якби мені протистояв дракон або гідра, я б знайшов спосіб упоратися з ними, але зараз на моєму шляху стоїть щось інше. Може, ти чув, поважний Ваді, що на Заході, в моїх краях, є Темна долина. Це прокляте місце! Удень воно нітрохи не відрізняється від будь-якої іншої долини, але Боже борони заночувати там. Твоє багаття згасне, і смолоскип спливе чадом, а тоді з'явиться Страх темряви. Він вип'є твою душу й залишить утікати порожнє тіло. Ніхто з тих, що стріли Страх темряви, не може розповісти, що було з ним, але з їхнього бурмотання народилися злі легенди. Одні подейкують про чорного звіра, невидимого в пітьмі, лише двійко синіх очей каламутять погляд жертви. Інші розповідають про жінку в жалобному платті й з бездонною дірою обличчя, де плавають ті ж сині вогні. Селяни прозвали Страх пітьми Синюхою й насмілюються заходити в долину лише вранці. Я теж не знаю, хто живе там, але погань не повинна заважати людям, тому мені потрібний світлий меч, який розвіює духів ночі.
— Невже Синюха виповзла з Темної долини? Чи бруква, яку селяни саджають на нічиїй землі, по ночах почала божеволіти з жаху?
Гаґен розуміюче посміхнувся, присів навпочіпки, щоб теж бачити обличчя Ваді.
— До цього поки що не дійшло. Леви не їдять капусти, а Синюха не чіпає брукви, або ж бруква не здатна збожеволіти.
— Тоді в чому ж справа?
Велетень коротко реготнув.
— Справа в тому, що я не бруква й не турнепс. Я не можу спати спокійно, коли погань нипає поруч із моїм домом. Я — людина.
Ваді підібрав із землі п'ять камінчиків, вибрав найбільш придатний, примірився підкинути його на долоні, але не підкинув — обличчя співрозмовника було занадто близько.
— Ти не людина. Ти — герой. Людина не може заснути, коли поруч незрозуміле. Тоді вона називає це Синюхою і засинає, задоволена тим, як чудово все пояснила. Але ти не такий. Тобі потрібний супротивник. Гадаю, що якби Синюха жила під сімнадцятим морем, ти б і туди пірнув, щоб поборотися з нею.
Гаґен випростався. Гостроверхий шолом простромив небо.
— Так, ти маєш рацію. І саме тому я — людина.
Тепер Ваді знову міг підкидати й ловити камінчик і дивитися вгору, не боячись образити гостя.
— А раптом там немає звіра? А якщо там жінка, синьоока нічна красуня, а твої подорожани божеволіли від безнадійного кохання до неї?
— Жінку я бити не буду. Але й у цьому випадку я повинен глянути в її очі.
— Тримаючи в руках меч?..
Гаґен змовк, лише жовна на вилицях разом здулися, стримуючи різке слово.
Камінчик злетів, упав, зник у долоні.
«Яка вузька долоня стала в мене… і зморшкувата. Цікаво було б знати, чи довго я ще проживу…»
Камінчик, поневажуючи людський закон тяжіння, злетів до неба, потім повернувся, покірний цьому законові.
Небо посміхалося новонародженою блакиттю, яка не вицвіла навіть над Порожнистими пагорбами. У завмерлій сині небес описував спіралі молодий вишневий дракон. Ковзав униз, немов провалюючись у невидиму лійку, кола швидко стискалися, поки весь літун не зливався в очах, обертаючись на яскраво-червоний зблиск, але в останню мить спіраль починала розкручуватися і, навіть не ворухнувши крилом, дракон злітав у піднебесся. Він теж не любив підкорятися законам, які не велять йому літати.