Сім… дев'ять… шістнадцять тонких штрихів прорвали небо, перекресливши тугу циклоїду дракона. Від них не було куди подітися, але вибухнувши малиновими відблисками, дракон зробив немислимий курбет і знову повернувся до плавного крутіння. Це було красиво, як усяка відточена гра. І подвійно красиво тому, що гра була смертельною. Лучники із ближнього села спробували застати вишневого красеня зненацька. Якби це їм вдалося — небо над округою осиротіло б, а весь світ став на одного дракона нудніший.
Камінчик злетів і, передумавши, повернувся на долоню. Злетів, повернувся — і впав на землю. Зморшкувата долонька зімкнулася в кулак.
— Не гнівайся, могутній Гаґене, але оберега я тобі не дам. Нехай Синюха живе у своїй Темній долині. А ти, якщо тебе справді переймає доля людей, оселися поруч і стеж, щоб ніхто не заблукав туди ненароком.
Гаґен не був ні здивований, ні розгніваний.
— От, виходить, навіщо ти тут сидиш. Що ж, це заняття варте такого курдупля як ти. І я не ображений твоєю відмовою, я від початку чекав чогось подібного. Не сердись і ти, поважний Ваді, але я все ж одержу твій талісман.
— Мене не можна вбивати, я вже чотириста років не заподіюю зла!
Ваді знав, як відлякують інших пришельців ці моторошні слова, але Гаґен лише посміхнувся — злегка презирливо.
— А скільки років ти не робив добра, високоповажний?
Ваді схилив голову до розсипаних біля ніг камінчиків, потім підняв підборіддя назустріч глузливому погляду велетня.
— Добра я теж не творив чотириста років, але в тому немає моєї провини! Я чесно попереджаю кожного мандрівця, що далі він не пройде, але чомусь ніхто не хоче слухати мене.
Гаґен згідно кивнув.
— Тих, хто зміг дістатися сюди, не так просто звернути з дороги. Якби ти знав, скільки перешкод мені довелося здолати…
Сперечатися було марно, але все ж Ваді запропонував:
— Хочеш, я покажу шлях в обхід Опарища? І навчу, як обдурити Солодку драговину…
— Це зайве. Краще б ти допоміг мені йти далі.
Ваді мовчав.
— Тоді я візьму талісман сам. Такий учинок важко назвати добрим, але я й не прагну досконалості. Адже мене в будь-яку хвилину можуть убити, і тоді все нескоєне мною зло вирветься на волю. Не бійся, я постараюся не заподіювати тобі шкоди, хоча мені дуже хочеться глянути, у що виллються невчинені тобою лиходійства. Втім, боюся, що навіть за такий час ти не зміг би накоїти багато лиха. Із твоїми силами, та ще голими руками…
— Головне зло коять не руками, а словом. До того ж, я озброєний. Меча в мене нема, але є кинджал.
Товсті пальці потягнулися до пояса Ваді.
— З такою шпилькою лише на жука ходити…
— Обережно! Там отрута! Колись я ходив із цією шпилькою на лускатого гаспида. Кинджал досі в крові.
Гаґен осмикнув руку. Комашка, що сиділа перед ним, виявилася смертельно небезпечною. З такою зброєю курдупель і справді міг накоїти чимало лиха. І зараз усі вони, недосконалі, посаджені в тендітну в'язницю чесноти, чекають загибелі свого тюремника, щоб обрушитися на того, хто опиниться найближче, себто — на вбивцю. Тож подвійне попередження виявилося дуже доречним.
Ваді гордо випростався, і в цю мить здоровенна лапа обхопила його за тулуб, а іншою рукою Гаґен висмикнув з-за пояса Ваді кинджал. У руках велетня отруєна зброя й справді здавалася шпилькою. Затиснутий мертвою хваткою Ваді захрипів, але знайшов сили докорити Гаґенові:
— Навіщо ти це робиш? Адже ти знаєш, що я не нападу на тебе…
— Я й не боюся твого ножика. Але мені потрібний талісман, і тому, про всяк випадок, я заберу все, що в тебе є. Можливо, чарівною силою володіє ніж, або пряжка на ремені… — пальці Гаґена вправно обшукували Ваді, — а може, талісман висить на ланцюжку…
— Не чіпай, це моя амулетка!
— Але я й шукаю амулет, який рятує від безчасся.
— Це не оберіг, це амулетка! Вона нікому не придасться, крім мене!
— Не злися, високоповажний Ваді, але ти сам змусив мене до цього. І не хвилюйся, я поверну все твоє добро, як тільки повернуся з Порожнистих пагорбів.
— Ти не повернешся.
— Не каркай. Краще зніми перстень. Я боюся зламати тобі палець.
— Цей перстень подарувала мені одна знайома. У ньому немає ніякої чарівної сили.
— Я не можу ризикувати. Що у тебе в кишенях?
— Мідний гріш.
— Я бачу — ти багатій. Ти одержиш його назад разом з усіма твоїми скарбами. А це я залишаю тобі в заставу, щоб ти не турбувався про свої речі, поки я буду шукати меч.
Гаґен опустив Ваді на землю й стягнув із пальця кручений перстень із тонко ограненим адамантом. Ваді міг би носити цю заставу замість браслета.