— До швидкої зустрічі, високоповажний! Побажай мені удачі.
Гаґен повернувся й розміряною ходою воїна рушив до пагорбів. На мить Ваді здалося, що безчасся вже освітлило його кучері старечою білизною, але, звичайно, такого не могло бути. Кордон був неподалік, але ще не тут.
Кілька хвилин Ваді сидів нерухомо, намагаючись ні про що не думати. Потім вибрав камінчик і кинув його в небеса, де й далі кружляв вишневий дракончик. Камінчик піднявся зовсім невисоко, але плавний хід дракона змінився, звір звернув убік, готуючись відскочити з можливого шляху каменю.
Зірка тварина! Зуміти з його висот угледіти таку крупинку… Не так просто буде сільським стрільцям підбити його. Ще не день і не два вишневий красень тішитиме око всім, хто гляне в небо. А заодно, змагаючись із яструбами, тягати з дворів курей та індичат. І якщо лучникам не вдасться прикінчити маля, скоро дракончик почне хапати овець, а колись — зачує свою силу й упаде на людину. На той час його буде вже неможливо простромити стрілою чи вдарити рогатиною. Тоді виручити людей зможе тільки герой. Але герой пішов до Порожнистих пагорбів і більше не повернеться. У цьому теж своя правда, відмінна від тієї, першої, яка не веліла давати оберіг.
Ваді нагнувся, вибрав з розсипу гальки ще один камінчик — непоказний і кутастий, але теж придатний, затиснув його в кулаку й пішов слідом за Гаґеном.
В обличчя дихнуло непорушним, задавненим холодом, але оберіг налився теплом, запульсував, пропалюючи пальці, й Ваді продовжував іти. Ще за хвилину він знайшов Гаґена. Велетень упав обличчям до пагорбів — навіть зачувши лихо, він не повернув назад. Відполірований неминулими століттями череп викотився з шолома й лежав трохи оддалік, пильно розглядаючи світ. Ваді присів поруч, нахилившись до очниць.
— Я зробив усе, що міг. Я чесно попереджав тебе…
Череп посміхався широкою, нічого не розуміючою посмішкою.
Ваді зітхнув і взявся до справи. Відшукав свою амулетку й кинжальчик — і далі небезпечний, тому що навіть безчасся не могло знешкодити кров лускатого гаспида. Знайшов перстень, подарунок знайомої, і позеленілу пряжку від ременя. Не було тільки грошика, а Ваді не хотів іти без нього. Адже це була плата за останню з добрих справ. Чотириста років тому до кордону підійшла людина, і Ваді вдалося її зупинити. Людина не була героєм — чоловік просто шукав зниклу козу. Ваді попередив подорожанина про небезпеку й показав, куди поскакала коза. На подяку одержав грошик — єдину цінність, яку йому вдалося зібрати за чотири сторіччя. Нарешті знайшлася й монетка.
Ваді зняв з руки перстень, надяг його на хрусткі фаланги зотлілих пальців Гаґена.
— Ось твоя застава. Повертаю її тобі.
Більше робити тут було нічого, але Ваді навіщось почав підніматися далі по схилу.
У балці між двома пагорбами тьмяно поблискувало асфальтове озерце. Якщо не брешуть легенди, це останки смоляного чудовиська. Там, десь у глибині, залитий липким ґудроном, лежить меч Шолпан. І якби навіть у Гаґена був оберіг, всього його життя не вистачило б, щоб вичерпати й процідити смоляну густоту. А може, перекази брешуть, і Порожнисті пагорби справді порожнисті. Але ж це нічого не змінить: герої однаково будуть шукати тут свою загибель.
Більше в балці нічого не було: два горбки й калюжа смоли між ними. Навіть Ваді міг би обнишпорити Порожнисті пагорби за півгодини. І навряд чи страшне царство Синюхи в центрі Західних земель набагато більше від проклятих Порожнистих пагорбів. Чому людей так тягне саме сюди? І навіщо тут сидить маленький Ваді? Кого й від чого він хоче охоронити? Чи, точніше, що він хоче охоронити й від кого?..
Ваді неквапливо йшов додому, туди, де й далі вивершував кола вцілілий дракончик. Гарячий камінь обпікав пальці. Нестерпно хотілося підкинути його в повітря, піймати, знову підкинути. І не для того, щоб остудити натруджену руку, а щоб хоч трохи остудити хвору душу. Але Ваді не смів розтиснути кулак і хоч на мить випустити камінь. Він не знав, чи встигне знову стиснути пальці, і чи захоче оберіг, злетівши, повернутися на підставлену долоню.
І тоді ти береш меч
…і тоді ти береш меч і йдеш рятувати світ від якої-небудь напасті. Меч, властиво, не обов'язковий, згодиться будь-яка зброя, але варто пам'ятати, що буття визначає свідомість. І якщо ти озброїшся сукуватим дрюком, то й вигляд у тебе буде відповідний, і завдання. До того ж, власник великого сукуватого дрюка не лише трощить ворожі черепи, але й сам частенько отримує по голові. А отримувати по голові не хочеться навіть у ті хвилини, коли ти береш меч і йдеш рятувати світ від якої-небудь напасті.