Зрозуміло, твій подвиг буде вчинений не тут. Світ, у якому ти мав нещастя народитися, бідний і нудний. У ньому немає місця для героя, і навіть лиходійства дрібні й випадкові. Твій шлях веде за його межі. Мандрівник, який залишає темний світ заради боротьби й захоплюючих пригод, знає, що він ніколи не повернеться. Такий закон дороги — ти можеш зупинитися, та ніколи не зумієш повернути назад.
Але саме тут, де все набридло й стоїть поперек горла, ти повинен знайти зброю — знайти свій меч. Ти не коваль і не зброяр, ти не зможеш сам викувати чарівний клинок. Утім, чарівні клинки тим і хороші, що їх зовсім не обов'язково кувати. Їх можна знайти або одержати в подарунок. Купити їх — не можна. Тому ти з презирливою байдужістю проходиш повз універмаги й дорогі бутіки, де продають сувенірні кинджали й шаблі. Там, куди ти йдеш, вони залишаться таким же сувенірним барахлом. Вони тобі не потрібні. А ось кривий горобиновий ціпок, що валяється на газоні, зацікавлює. Колись горобина росла перед домом, але потім завадила автолюбителям, які паркуються на газоні, або нудьгуючим тінейджерам, яким хотілося показати силу, і вони перетворили деревце на ціпок. Ціпок і тепер при ділі: собачники розважають ним розжирілих вихованців. Кори на ціпку майже не залишилося, деревина погризена гострими зубами. Якщо взяти цей ціпок із собою, він обернеться на посох мага, і важко сказати, які властивості виявляться в горобині. Одначе й ти змінишся, обернувшись на мага з білосніжною бородою, а це зовсім не входить у твої плани.
Дурнувате слово «білосніжний» у справжньому світі має сенс. Тут сніг зазвичай сірий, а то й узагалі чорний. А коли на металевому заводі завантажують шихту, сніг стає світло-коричневим або рудим. Цікаво було б обернутися на мага зі сніжно-рудою бородою… Якщо постригти її коротко, може вийти доволі пікантно.
Горобиновий жезл залишається позаду. Ти йдеш через коричнювато-сніжний двір і шукаєш меч. Меч — найкраща зброя, ним може володіти будь-який герой, і він ніколи тебе не підведе. Немає нічого кращого від хорошого меча.
Дівчисько років шести, заховавшись за кущами, захоплено будує секретик у підмерзлому газоні. Може, вона дасть тобі те, що стане мечем?
— Мені потрібний меч.
Дівчисько здригається й утікає. Осколки скла валяються на розритому газоні. З-за кущів вистрибують дві гладкошерсті такси й гавкають на тебе на диво басовитими голосами.
Щокастий трирічний хлопчак, весь круглий через намотані шарфи, тупцює посеред пісочниці. В одній руці — лопатка, не придатна ні до піску, ні до злежалого снігу, в іншій — заслинений, надкушений пряник. Розтоптані чорно-сніжні горбки випинаються по кутках пісочниці. Давно-давно, коли сніг ще був білим, тут зліпили фортецю. Поговорити б із її будівельниками… а в нинішнього мешканця й солодких соплів не випросиш. І все ж ти кажеш:
— Мені потрібний меч.
Хлопчак мовчачи замахується лопаткою. Одразу видно, що він готовий захищати свій пряник до останньої краплі ворожої крові. А якщо сили виявляться нерівні, на допомогу завжди прийде бабуся й дві гладкошерстих такси.
— Мені потрібний меч.
Цього разу ти звертаєшся до істоти, вбогої навіть за мірками цього вбогого світу. Олігофрен, що виріс в інтернаті для розумово відсталих, несподівано для всіх зумів стати корисним членом суспільства. Він працює теслею в ЖЕКу й із безнадійною завзятістю лагодить поштові скриньки та розбиті двері парадних. Іноді його кличуть у квартири, вставити кватирку або відремонтувати якусь іншу дрібну столярку. Він безвідмовно виконує все, а потім, звірившись зі старим прейскурантом, виставляє рахунок, де сума викликає хіба ностальгійні почуття. Вигляд в олігофрена украй серйозний, рухи вповільнені, але в них відчувається усвідомлення своєї потреби. Гарна людина, такі навіть серед ідіотів зустрічаються нечасто.
Вислухавши твоє прохання, він мовчачи киває й, повернувшись, неквапно йде до підвалу, де обладнана ЖЕКівська майстерня. Завмерши, ти сунеш за ним, і від дивного поєднання: крокувати завмерши — кожен твій рух набуває особливої олігофренічної значимості. Ну й нехай, аби тільки він дав меч. Він може, убогі багато чого можуть і в тому, і в цьому світі.
У майстерні хлопець довго перебирає рейки, складені біля стіни, нарешті встановлює одну на верстат і береться за рубанок. На підлогу падає стружка — шовковиста, кручена, яка ніколи не виходила в тебе. Заради самої цієї стружки хочеться стати столяром і все життя лагодити розбиті поштові скриньки. Майстер звільняє планку з обіймів верстата, береться за ніж. Дилетанти ріжуть дерево різними ножами, майстер — лише косо сточеним шевським, зробленим з уламка пилки. Ручка в нього завжди з намотаної ізоляційної стрічки, голубої або чорної. У цього ножа ручка блакитна; добра прикмета. За два обережних доторки означується рукоять меча, лезо набуває легкого вигину, відтягається гостре вістря. Де серйозний хлопець міг навчитися майструвати дерев'яні мечі? У спецінтернатах цьому не вчать.