Опредметнена мрія дражливо світиться в руці дурника, який і сам не розуміє, яке чудо він сотворив. Меч і мрія — слова одного кореня, і начхати, що з цього приводу вважають укладачі етимологічних словників.
— Із вас двадцять копійок, — тьмяно вимовляє олігофрен.
— Які двадцять копійок? — розгублено запитуєш ти, не завважуючи, що в тебе вирвалася кепська приказка, одна з тих, якими хизувався в сопливому дитинстві. Зараз тобі не до приказок, скарб, до якого ти встиг прикипіти душею, спливає з рук. Ти готовий віддати за меч не двадцять копійок, а в тисячу, у мільйон разів більше, але давати за нього гроші не можна, чарівна зброя не може бути куплена, нещасна копійчина геть-чисто позбавить його сили.
Майстер розуміє питання по-своєму. Він витягає з кишені пухку записну книжку, знаходить у ній потерту накладну, демонструє її, і в тебе відлягає від серця. Двадцять копійок — стільки коштувала рейка в ті часи, коли ЖЕК придбав її для невідомих потреб. І зараз нетутешньо чесний майстер бере з тебе ці копійки, щоб рідна установа не зазнала збитків. А розцінок на дерев'яні мечі в прейскуранті нема, отож, за роботу, за велике диво, яке народилося на твоїх очах, платити не треба.
Тремтячими пальцями ти намацуєш у кишені копійки, розписуєшся на сірому бланку з написом «Акт про виконання робіт». Уся ця далека магія не дивує й не обурює, так треба майстрові, це його чаклунські обряди, і ти не перечитимеш.
Обряд закінчений, жертви невідомим богам принесені. Опустившись на одне коліно, ти приймаєш меч. Очі столяра спокійні й серйозні, у них почуття власної гідності й упевненість, що все йде як слід. Ти не дивувався його вчинкам, він мовчачи сприймає твої. Але коли ти зводишся на ноги, він раптом простягає тобі соснову стружку: жовту, скручену в тугий завиток, яка пахне, мов пряний бальзам. Направду царський подарунок! Хто б міг повірити, що серед тутешньої павутинності може трапитися таке? Ти ще раз кланяєшся й мало не бігцем покидаєш напівтемний підвал. Хазяїн-олігофрен суворо дивиться тобі вслід.
Із мечем у руках ти виходиш на перехрестя. Це не просто схрещення вулиць, а те єдине місце, звідки можна піти в справжнє життя. Його варто було б писати із заголовної літери й вимовляти з особливою інтонацією, але вроджена нелюбов до пихатої багатозначності не дозволяє тобі зловживати заголовними літерами. Тому ти просто виходиш на перехрестя й також просто залишаєш світ, у якому мав нещастя народитися.
Як ти робиш це? Хто навчив тебе? Звідки ти знаєш, що чекає тебе попереду? Запитайте в метелика, який розправляє крила, хто навчив його розривати кокон. Як він робить це й звідки знає про небо, яке чекає на нього?
Ти ступаєш на перехрестя й розумієш, що шлях закритий.
Таке часом трапляється. Іноді перехрестя проходиш спокійно, а часом шлях перепиняє страж. У такому разі можна пройти, тільки вбивши його. Ніхто не знає, звідки береться страж і навіщо він потрібний: мертві герої не запитують, мертві стражі не відповідають. Страж не ворог, ворога легко можна впізнати за ненавистю й чорною силою. Дехто вважає, що страж — просто собі випробування на шляху, фільтр, який не дозволяє пройти тому, хто не вартий цього. Смертельний фільтр.
Ось він з'являється з півмороку: людина як людина — просте обличчя, відвертий погляд. У голосі немає погрози, але в руці меч.
— Повернися. Тобі не можна туди.
Він має рацію, звідси ще можна повернутися, за спиною шумить схрещення вулиць, яке стало для тебе перехрестям. І поки ти не зробив вибору, ти можеш повернутися, й це теж буде вибір.
— Вертайся, я нічого тобі не зроблю, — каже він.
Це теж правда: якщо ти поступишся, йому нема чого тебе вбивати. Але ти вже ніколи не потрапиш на перехрестя й будеш вічно нипати повз порожні перетини вулиць. Це гірше, ніж смерть, мертві бодай сорому не мають.
І тоді ти береш меч і крокуєш назустріч супротивникові. Хто б він не був, він не змусить тебе повернутися.