— Ви довго спали, — продовжував пан Анатоль, — я чекаю вас уже двадцять хвилин. Зайвий сон подібний до смерті, чи не так?
— Без сумніву, — Юстус вирішив не пояснювати панові Анатолю, що він уже повернувся з обходу. — Якщо ви готові, ми могли б пройти в палати.
— Прямувати за вами я готовий завжди!
Він підвівся й узяв зі спинки крісла білу накидку, без якої не з'являвся в лікарні. Юстус ніяк не міг визначити, що це. На мантію не схоже, на білі одіяння древніх — тим паче. Воно трохи нагадувало шлафрок, але якийсь куций і нікудишній. Пан Анатоль накинув її на себе, й вони пішли в загальні палати.
Там їх чекало зовсім інше видовище, ніж у привілейованій палаті пана Анатоля, де кожен пацієнт мав окреме ліжко і власний матрац. У першому ж приміщенні їх зустріла хвиля такого важкого смороду, що довелося зупинитись і перечекати, поки ніс звикне до нездорового повітря. На ліжках не вистачало місця, матраци були постелені навіть упоперек проходу, і їх доводилося переступати.
— Лихоманка, — коротко пояснив Юстус.
Пан Анатоль уже бував тут раніше й тепер почував себе значно впевненіше. Він, не морщачись, переступав тіла хворих, біля деяких зупинявся, сховавши руки за спину, нахилявся над лежачим. Тоді пацієнт, якщо він був при пам'яті, підводився на ложі й благально шепотів:
— Мене, візьміть мене…
Однак цього разу пан Анатоль не вибрав нікого. Він лише іноді відкривав свій баульчик і, вибравши потрібні ліки, змушував хворого проковтнути порошок або маленький білий круглячок. Часом він діставав ювелірної роботи скляну трубку зі сталевою голкою на кінці й упорскував ліки просто в м'яз якому-небудь щасливцеві. Утім, деякі хворі відмовлялися від підозрілої допомоги пана Анатоля, і тоді він, знизавши плечима, мовчки йшов далі.
А Юстус раптом згадав, як гарячкував пан Анатоль у таких випадках у перші дні після своєї появи. Що ж, час обламує всіх. Хіба сам він колись дозволив би кому-небудь розпоряджатися у своїх палатах? Особливо такій малошанованій особі, якою видавався пан Анатоль. Той не скидався на лікаря, він не розмовляв латиною, весело й недоречно сміявся, рвучко рухався. Не було в ньому статечної поважності, яка вирізняє навіть наймолодших лікарів. Адже саме впевненість у своєму мистецтві вселяє пацієнтові довіру до лікаря. Головне ж — пан Анатоль боявся хворих. Юстус чітко бачив це й не міг собі цього пояснити.
Але зараз скептичні думки покинули старого ескулапа. Він спостерігав, як від круглячків і порошків пана Анатоля спадає жар, ущухають болі, як умираючі повертаються до життя й хворі видужують. Це захоплювало, як диво, й було настільки ж незрозумілим.
Сумніви повернулися лише після того, як пан Анатоль навідріз відмовився йти в палату коростявих. Юстус, який уже був там сьогодні, не наполягав, і вони разом рушили туди, де четверо врятованих чекали на свого рятівника.
Пан Анатоль першим увійшов у палату й раптом зупинився в дверях.
— Де хворі? — запитав він, повернувшись до Юстуса.
Юстус боком протиснувся повз завмерлого Анатоля й оглянув палату. Два матраци виявилися порожні, у приміщенні були тільки Монґлієр і лихвар. Монґлієр цього разу справді спав, а міняла лежав, натягнувши ковдру аж до підборіддя, і дрібно хихикав, дивлячись на відвідувачів.
— Утекли! — оголосив він нарешті. — Бурлака вирішив, що виразка вже досить гарна для його промислу, і втік. І хлопчика з собою забрав.
— Ідіоти! — простогнав пан Анатоль. — Лікування не закінчене, а вони здумали бурлакувати! Це ж самогубство, стовідсоткова ймовірність рецидиву! А ви куди дивилися? — обернувся він до старого. — Треба було зупинити їх.
— А мені яке до цього діло? — відповів той. — Так ще й краще, а то лежиш поруч зі злодієм. Та й за хлопчаком мабуть шибениця давно плаче.
Пан Анатоль безнадійно махнув рукою й, діставши з баульчика трубку з голкою, схилився над лежачим Монґлієром.
Після огляду й процедур вони повернулися в кабінет. Пан Анатоль зняв накидку, розташувався в кріслі й, дотягтись до стола, двома пальцями підняв аркуш праці, над якою напередодні збирався працювати Юстус.
— Можна поцікавитися?
Якийсь час пан Анатоль вивчав текст, беззвучно ворушачи губами, а потім повернув його й, зітхнувши, сказав:
— Ні, це не для мене. Чи не поясните неграмотному, чому присвячена ваша вчена праця?
Визнання Анатоля пролило бальзам на рани Юстуса. Ото вже тут, у тій дещиці, яку створив сам, він виявиться попереду всемогутнього пана Анатоля!.. До речі, як це лікар може не знати латини? Сповнившись гордості, Юстус почав: